Нетрадиційні релігійні течії

60-70-ті роки ХХ ст. являють собою справжній релігійний бум, який має й такий ракурс, як масове виникнення та поширення нових релігійних течій. Батьківщина більшості нетрадиційних релігій – США. Прихильники неорелігій – це в основному молодь та люди віком до 45 років. У складі громад переважають городяни. Сільські жителі цими новаціями практично не цікавляться. У освічених верствах, в першу чергу – науковців, утримує свої позиції агностицизм (атеїзм), в основному традиційного «матеріалістичного» ґатунку. Але в цілому грандіозний провал політики примусового насадження атеїзму в радянські часи стає дедалі більше очевидний.

В Україні після розпаду СРСР спостерігається нова хвиля релігійного піднесення; його причини – динамізм соціально-психологічних процесів, втрата віри в завтрашній день та розгубленість, властиві малоініціативній частині населення, урбанізація життя й руйнація традиційних цінностей, небувалий рівень міграції та поширення мережі масових комунікацій, в першу чергу – Інтернету.

Крім того, в Україні діє Закон про свободу совісті й право сповідання чи не сповідання будь-якої релігії; школу відділено від церкви. Проте вивчення релігій у всій різноманітності її проявів стає нагальним завданням освіти – особливо ж в епоху широкого розповсюдження різноманітних псевдорелігій.

Характерним відгалуженням цього руху є широке захоплення сферою парапсихології, що почалося у ХІХ ст., як відновлення інтересу до спіритизму (викликання духів) та призабутої вже було магії (Кардек, Папюс та ін.), а у ХХ ст., на фоні бурхливого розвитку матеріалістичної науки, набуває неочікувано широкого масштабу й науковоподібності (поруч з стародавньою астрологією формується уфологія та ін.).

Шириться число екзотичних сект, в тому числі й агресивно-тоталітарного характеру. Особливо вирізняються такі напрямки, як релігійний синкретизм та неопаганізм.

Протягом усього ХХ ст. в Європі, зокрема у східнослов’янських країнах, підноситься так званий теософський рух («теософія» означає «богомудрість»). Провідними постатями виступають тут О. Блаватська, Р. Штайнер, сім’я Реріхів та ін. Цей рух живиться переважно за рахунок самоосвіти його адептів, зазвичай дещо безсистемної. тут еклектично поєднують найрізноманітніші духовні впливи, з переважним тяжінням до сфери індійського окультизму. рух теософів висунув завдання глобальної інтеграції світових релігій та філософсько-наукової думки; при цьому християнству й Біблії відводилася роль або одного з «шляхів», або й «нижчого» шляху. В наші дні це прийняло характер філософії New Age (Нового століття), популярної в масі секуляризованих інтелектуалів: згідно з цією філософією, християнство має або поступитися неоязичництву, або визнати себе лише одним з шляхів до істини. Разом з тим, прихильники «чистих» індуїзму та буддизму відкидають цю течію.

Водночас достатньо потужним і не до кінця ще усвідомленим за своїми наслідками явищем є неоязичницький рух ХІХ – ХХ ст., який живиться не тільки антихристиянськими настроями, не тільки активізацією зусиль по вивченню власного язичницького минулого, а й інтересом до величезного матеріалу відкритих у після ренесансу епоху нехристиянських релігій. Зокрема у Європі набули резонансу дані науки про етнічномовну і культурну спорідненість народів індоєвропейської групи в архаїчні часи, що посилило інтерес до «арійської» проблеми та формування концепції в духовному житті людства (ця концепція буде міфологізована у нацистській Німеччині). Однак на практиці тут багать що приховано копіюється й з християнства.

Та найбільше релігійний синкретизм черпає сьогодні з індо-буддійського досвіду. Ставлення християнського світу до культури індуїзму в епоху колоніалізму найчіткіше відбилося в позиції англійського поета Р. Кіплінга: Захід є Захід, а Схід є Схід; їхні шляхи ніколи не перетніться. Проте після того, як видатний індуїстський проповідник ХХ ст. Вівекананда здійснив масштабну подорож на Захід, включаючи Америку, де інтенсивно пропагував індуїзм та його цінності, європейці та американці відчули смак до вивчення індуїзму; сьогодні на Заході помалу виникають навіть індуїстські громади, які об’єднують переважно шукачів екзотики.

Нове підживлення інтересу до індуїзму у ХХ ст. пов’язане з «арійською теорією» фашистів, що прагнули змалювати цивілізацію північних народів як начебто цілісну й потужну опозицію середземноморським впливам, в першу чергу – християнству. Профашистські налаштовані вчені всіляко підкреслювали спорідненість ведичної релігії аріїв з віруваннями стародавніх германців, кельтів, слов’ян тощо. Проте ця концепція не враховувала такого глибинного чинника індуїзму, як вірування споконвічних чорношкірих жителів Індостану – археологічні та історичні свідоцтва його існування зявилися лише після другої світової війни.

У сучасному світі, де зруйновано старовинну ізоляцію народів та культур духовне надбання Індії стає дедалі більше популярним. Виникає зацікавленість індійськими релігіями, наприклад, кришнаїзмом чи буддизмом. Не можна заперечити величезної мудрості та досвіду індійських вчень. Вони дозволяють людині пізнати такі власні можливості, яким не приділялося уваги в рамках нашої традиційної культури. До того ж не можна заперечити права людини сповідати будь-яку віру. Але синкретичні секти не мають, по суті, нічого спільного ані з індуїзмом, ані з буддизмом, на які так люблять посилатися.

З псевдохристиянських сект в Україні тепер набувають поширення вже відомі нам Церква уніфікації (послідовники Муна) та Церква Ісуса Христа святих останніх днів (мормони).

Крім того, в Україні сьогодні діє ще чимало екзотичних релігійних груп різного ступеню серйозності.

Джерело:

Лебедєва Н.Г. та ін. Релігієзнавство: Навч. посібн./ Н.Г. Лебедєва, О.Т. Джурелюк, Д.О. Самойленко. – Алчевськ: ДонДТУ, 2008. – 293 с.