Релігія та суспільство. Форми релігійного життя людини
Релігія – винятково складне явище суспільного життя і за змістом і за способами життєдіяльності. Релігія – єдине явище суспільного життя, що стверджує і намагається обґрунтувати існування надприродного: Бога, богів, дияволів, духів, чудес. Специфічним поглядом на світ, природу, людину крізь призму надприродного релігія істотно відрізняється від науки, яка вивіряє вірогідність теоретичних висновків суспільною практикою.
Нарешті, релігія багатоманітно вплетена у структуру соціального життя, торкається життєвих інтересів різних прошарків і груп людей. Тому релігію сприймають, розуміють, тлумачать по-різному бідні й багаті, служителі культу та пересічні віруючі, православні і мусульмани. вчені та митці.
Оскільки основним предметом вивчення релігієзнавства є релігія, то цілком закономірно постає питання змісту цього поняття. Справа це дуже складна й неоднозначна, адже існує не лише різне його змістовне наповнення, а й кілька варіантів етимологічного тлумачення латинського слова religio. В їх основі, як відомо лежать варіанти Цицерона (106-43 до н.е.) і раннього християнського мислителя Лактація (близько 250-після 325 рр.). Перший виводив згаданий термін від латинського слова relegere, що означало йти назад, повертатися, обдумувати, збирати, споглядати, боятися і характеризувало релігію як богобоязливість, страх і пошанування богів. Лактацій же вважав, що слово religio походить від латинського слова religare, що означає в'язати, зв’язувати, прив’язувати, а стосовно релігії означає зв'язок із Богом, служіння йому і покору через благочестя. Точка зору останнього й закріпилася, принаймні у християнській культурі.
Сучасні українські словники (наприклад: Політичний енциклопедичний словник. – К., 1997. – С.295) латинське слово religio тлумачать як набожність, святиня, предмет культу і тут вони близькі до тлумачення цього слова російськими виданнями (Краткая философская энциклопедия. – М., 1994. – С. 391). Щоправда, в «Латинсько-російському словнику» О. Петрусенка (М., 1994. – С. 546) подається дещо інше значення цього слова: 1) совісність, добросовісність; 2) сові сливе ставлення до чого-небудь священного, в тому числі релігійне почуття, благочестя, набожність, богопочитання, культ.
У китайській мові для позначення того, що в європейській культурі позначається словом «релігія», використовується ім’я Chiao – вчення. В ісламі вживається назва din, у сучасному розумінні означає безумовне підпорядкування Аллаху і його безмежній владі, віддання себе Богу, вдосконалення щирості віри. Відповідно din означає: іман (віра, вірити), іслам (покорність), іхсан (совісність, чистосердечність – вдосконалення в щирості віри). Тож не існує єдиного слова для позначення явища, яке ми здебільшого позначаєм латинським словом religio. Але існує єдність у тому, що релігія як феномен нерозривно пов’язана із людським буттям, сутністю людини.
Сучасні дослідники феномена релігії вважають, що всі великі релігії, зокрема буддизм, християнство, іслам, мають спільну сутнісну основу релігійного знання, яку називають вічною мудрістю чи вічною філософією. Це є не що інше, як глибинне осягнення сутності життя, яке не зважаючи на плин часу, залишалося незмінним у різних культурах і мало місце у вченнях великих мудреців усіх часів і народів. Безмежна за обширом і бездонна за глибиною ця скарбниця мудрості містить у собі численні міркування щодо природи життя і любові, здоров’я і щастя, страждання і спасіння. Її серцевиною, за Роджером Уолтом, є чотири фундаментальні висновки: 1) існують дві сфери реальності: перша – світ фізичних об’єктів і живих істот; друга – сфера свідомості, духу, яка не обмежена простором, часом, фізичними законами, оскільки вона їх створює, а тому є безмежною, нескінченною і вічною; 2) людські істоти входять до обох сфер, оскільки ми не лише біологічні, а й духовні істоти. Ми маємо як тіло, так і центр трансцендентного усвідомлення (душу, дух); 3) людина здатна усвідомити свою божу іскру і божу причину, із якої вона випливає; 4) усвідомлення нами своєї духовної природи є найвищим благом: найвища мета і найбільша користь людського існування.
Кожна з великих релігій у своєму духовному центрі містить кілька спільних духовних практик, універсальних за своєю природою і покликанням допомогти нам відкрити власну душу або внутрішню Самість, наш взаємозв’язок із божественним, тобто сприяти осягненню надбань вічної філософії. Серед цих практик-репетицій, бажаних духовних якостей виокремлюють сім вічних:
- Зміна мотивації: вивільнення від пристрастей, жадань та пошук бажань власної душі.
- Розвиток емоційної мудрості: зцілення власного серця і навчання любові.
- Моральне життя: відчуття приємності від продукування добра.
- Концентрація й заспокоєння власного розуму.
- Пробудження духовного бачення: навчання чіткого бачення божественного в усьому.
- Виховання духовного розуму: розвиток мудрості й розуміння життя.
- Вияв духу в дії: пізнавання великодушності й радості служіння.
Духовні практики сприяють розвитку глибоких станів свідомостей і якості – добро і безкорисливість.
Духовні традиції великих релігій акцентують увагу на трьох якостях розуму і містять практики для їх розвитку – практики розвитку етики, концентрації і мудрості. Етика є неодмінною умовою, оскільки коли ми живемо неетично і цілеспрямовано шкодимо іншим людям, ми шкодимо й самим собі, оскільки наш розум починає охоплювати страх і провину. Концентрація необхідна для того, щоб втихомирити наш неспокійний розум і вивільнити його від численних клопотів, невідчепних думок, які нас часто переслідують. мудрість необхідна для осягнення власних глибин і навколишнього світу.
Релігія є складним, синтезуючим духовним феноменом, який виражає не лише віру людини в існування надприродного Начала, Бога, що є джерелом буття всього існуючого, а й виступає для неї засобом спілкування з ним і суттєвим чинником її духовного зростання, важливою сферою універсуму культури.
Джерело:
Лебедєва Н.Г. та ін. Релігієзнавство: Навч. посібн./ Н.Г. Лебедєва, О.Т. Джурелюк, Д.О. Самойленко. – Алчевськ: ДонДТУ, 2008. – 293 с.