Релігійні конфесії та напрями християнства

У 330 р. імператор Костянтин на місці селища Візантій заснував м. Константинополь (нині Стамбул), що, як з’ясувалось, поклало перші камені у фундамент поділу Сходу і Заходу і відкрило шлях до церковного поділу 1054 р. Це місто стало місцем, де ще збереглась греко-римська культура, коли Захід занепав під ударами германських племен у V ст. Згодом до Константинополя перемістився центр політичної влади на Сході, а на заході єпископ Римський після 476 р. (офіційної ліквідації інституту римських імператорів) одержав, крім духовної, ще й політичну владу.

На зламі І і ІІ тисячоліть з’ясувалось, що церква на Сході не змогла стати цілком незалежною від влади, оскільки залежала від імператорів, і їй довелось розвиватись у рамках греко-римської культури, яка ще збереглась на Сході, в той час як на Заході панував хаос так званих Темних віків. Після падіння Римської імперії церква на заході не мала ніяких сильних політичних суперників у боротьбі за імператорський трон і продовжувала зміцнюватись, у міру того як зустрічалась з проблемами культурного хаосу, що супроводжував падіння імперії.

Імператор Феодосій у 395 р. ввів роздільне управління східною і західною частинами імперії, а з падінням її західної частини у V ст. цей поділ отримав повну силу. Церква на Сході була фактично під управлінням імператора, а папа у Римі знаходився надто далеко від столиці, щоб імператор міг і ним управляти. За відсутності ефективної політичної влади на заході папа став як духовним, так і світським правителем у часи криз. Можна вважати, що імператори на Сході були по суті папами (патріархами), тоді як на заході папи (патріархи) – імператорами. У результати цього у церкви сформувалися протилежні погляди на світську владу.

Філософські погляди заходу також відрізнялись від східних. Латиномовний Захід був більш схильний враховувати практичні аспекти управління і не утруднював себе формулюванням догматів віри. Грецький же світогляд на Сході більше цікавився розв’язанням богословських проблем у філософському дусі.

Ще одна відмінність між двома частинами Церкви стосувалась целібату. На Сході дозволявся шлюб «білого» духовенства, яке не постригалось у чернецтво, а на Заході всьому духовенству не дозволялось одружуватись. Суперечки виникали у деяких випадках навіть у зв’язку з дозволом носити бороду. Священики на Заході моли голитися, а на Сході – зобов’язані були носити бороди. Захід підкреслював значення латинської мови, тоді як східні церкви користувались грецькою. Хоча ці і інші подібні моменти з позицій сьогодення здаються дуже тривіальними, у ті часи церковне керівництво надавало їм великого значення.

Обидва крила церкви почали суперечки і з теологічних питань. У 867 р. візантійський патріарх Фотій звинуватив Римського Папу Миколая І і західних християн в єресі, оскільки вони самочинно внесли до канонічного тексту Символу віри фразу «філіокве» (лат. – «і Сина»), яка означає, що Святий дух виходить не лише від Бога-Отця, а й від Бога-Сина. Східні християни були рішуче проти такої зміни.

Згодом ряд протиріч загострили суперечки між Сходом та Заходом і кожна подальша збільшували ворожнечу.

Приблизно з середини ІІ ст. виникли проблеми щодо дати святкування Великодня. Відмінність у поглядах з цього приводу на всі часи стала бар’єром до розвитку дружніх відносин.

Християни на Заході продовжують використовувати живопис і скульптуру у церковному поклонінні, а на Сході відмовились від статуй, використовуючи ікони.

Народ Візантії особливо не сприйняв спробу Папи Миколая І у середині IX ст. втрутитись у призначення патріарха візантійського, що лише поглибило погані відносини.

Поділ 1054 р. як би підсумував попередні протиріччя, які за своїм значенням були не варті цієї трагічної дії. Патріарх Константинопольський Михайло Керулларій (1043 – 1059) засудив церкву на заході за використання прісного хліба у євхаристії. Прісний хліб (опрісноки) ввів у церковну практику з IX ст. Папа Римський Лев IX (1002 – 1054), у свою чергу, послав кардинала Гумберта, канцлера римської церкви Фрідріха та архієпископа Петра з Амальфії як легатів (послів) до Візантії, щоб розв’язати суперечку. Протиріччя у поглядах все більше загострювались у міру того, як продовжувалось обговорення. 15 липня 1054 р. римські легати поклали на алтар кафедрального собору Святої Софії у Константинополі буллу про відлучення від церкви патріарха і його послідовників. Патріарх Михайло Керулларій не бажав залишатись у боргу і 20 липня скликає Собор своєї партії, на якому, у свою чергу, піддав анафемі Папу Римського і його ієрархію (духовенство). Таким чином, великий поділ християнства остаточно порушив єдність церкви.

З того часу Римська католицька і Православна церкви йдуть своїми шляхами. Обопільні відлучання продовжувались до 7 грудня 1965 р., коли були відмінені Римським Папою Павлом VI і Константинопольським патріархом Афінагором.

Пізніше, на початку XVI ст., в епоху Реформації католицизм зазнав розколу і з’явився ще один доволі потужний напрям у християнстві: протестантизм ( від лат. protestans – той, що заперечує, незгідний), який характеризується різноманіттям своїх форм.

Джерело:

Лебедєва Н.Г. та ін. Релігієзнавство: Навч. посібн./ Н.Г. Лебедєва, О.Т. Джурелюк, Д.О. Самойленко. – Алчевськ: ДонДТУ, 2008. – 293 с.