Економіка освіти

Економіка освіти – наука про комплексну економічну роль освіти в процесі розширеного відтворення, в т. ч. відтворення виробничих відносин між людьми у цій сфері, властивих їй закономірностей. Об'єктивними передумовами виникнення і розвитку економіки освіти є, по-перше, становлення системи освіти як самостійної та специфічної галузі народного господарства. По-друге, розгортання науково-технічної революції, що зумовила істотне розширення масштабів освіти, значне збільшення витрат на неї, посилення впливу освіти на темпи економічного зростання, ефективність індивідуального, колективного і суспільного виробництва, диференціацію заробітної плати найманих працівників тощо. НТР висунула на передній план такі якості робочої сили, як освіта, кваліфікація, економічне мислення, організаторські здібності, відповідальність тощо.

Суб'єктивними факторами створення економіки освіти були теоретичні, методологічні й методичні розробки західних економістів з економічних проблем освіти, перетворення її на окрему навчальну дисципліну, що викладається у багатьох університетах розвинутих країн світу. Найвагоміший внесок у розробку теоретико-методологічних засад економіки освіти зробили американські вчені Г. Беккер, Т. Шульц, Ф. Махлуп, Е. Денісон, англійські економісти Л. Роббінс, М. Блауг, голландський учений Я. Тінберген та ін. Значну роль у формуванні цих засад відіграли праці класиків політичної економії – В. Петті, А. Сміта, Д. Рікардо, К. Маркса, а також англійського економіста А. Маршалла та інших західних учених. Так, Петті першим у світовій економічній науці намагався дати вартісну оцінку людини та її корисних властивостей, вважав знання і навички складовою багатства індивіда і всього суспільства. Сміт стверджував, що капітал, вкладений у розвиток знань і майстерності, повинен приносити прибуток. Рікардо до витрат на відтворення робочої сили зараховував витрати на освіту, наголошував на залежності величини заробітної плати від різного рівня витрат на освіту і навчання, від рівня розвитку здібностей робітників і службовців до праці. В освіті ці вчені вбачали важливий фактор демократичного устрою суспільства, засіб уникнення однобічної спеціалізації працівника тощо. За словами Маркса, справжнє багатство суспільства – це сукупність потреб, здібностей, творчих обдарувань людей, ступінь вправності населення. Маршалл стверджував, що підвищення освіти працівника зумовлює не лише зростання його продуктивності праці, а й продуктивності праці тих робітників, які його оточують, справедливо виступав за активну, навіть визначальну роль держави в розвитку освіти тощо. Методологічною основою науки економіки освіти у працях західних економістів є здебільшого теорія «людського капіталу», згідно з якою знання, навички та інші здібності людини, які впливають на зростання виробництва і доходів, є капіталом, а вкладеннями, що формують цей капітал є витрати на освіту, підготовку робочої сили на виробництві, на медичне обслуговування тощо. Прихильники цієї теорії виходили з того, що вартість виховання й освіти формує реальні витрати, а праця освіченої людини продуктивніша, що свідчить про зростання національного багатства внаслідок здійснення витрат на освіту. За підрахунками західних і вітчизняних економістів, майже третина приросту валового внутрішнього продукту в розвинутих країнах світу нині забезпечується інвестиціями у сферу освіти. За даними Беккера, віддача вищої освіти в США становить від 10 до 20%. Тому розвинуті країни світу, передусім Японія, ще в 70-х прийняли концепцію «Про інтелектуалізацію народного господарства і розвиток здібностей населення», яка була підкріплена комплексом заходів щодо її реалізації. У США вартість складної робочої сили становила на початку 90-х майже 400 тис. дол., а науково-технічного працівника – до 800 тис. дол. До цієї вартості зараховують прямі витрати середньої сім і на виховання дитини до 18 років втрачені заробітки матері та працю самого учня, вчителів на його виховання. Відповідно до цього здійснюється й приблизна диференціація заробітної плати. Так, особи, які закінчили коледжі, до 65-річного віку заробляють загалом до 2,5 млн. дол., а ті, що не закінчили середньої школи, – лише 1,2 млн. дол. У 1979 повністю зайняті працівники віком 25 років і більше, які мали ступінь бакалавра, отримували щорічно на 49% більше, ніж працівники з вищою освітою. У 1993 цей розрив зріс до 89%. Заробітна плата інженера на початку 90-х була в 1,8 рази вища, ніж заробітна плата кваліфікованого робітника. За рівнем заробітної плати до інженерів наближаються економісти, фахівці-математики, хіміки, біологи. Заробітна плата кваліфікованих робітників приблизно у півтора рази перевищує заробітну плату робітників середньої кваліфікації. Отже, рівень заробітної плати різних категорій найманих працівників наближається до вартості робочої сили, що в середньому адекватно вимогам закономірностей розвитку економіки освіти. Такими закономірностями є встановлення величини заробітної плати та її диференціація залежно від складності робочої сили її загальноосвітнього й кваліфікаційного рівнів, пропорційність (відносна) величини витрат на формування працездатної людини й суми отриманих у процесі трудової діяльності доходів у співвідношенні 1:3,5-4 (що необхідно для розширеного відтворення робочої сили). Цей висновок певною мірою корелюється з даними про коефіцієнт віддачі вищої освіти. В умовах НТР все більшого поширення набуває така форма організації заробітної плати, як плата за знання (залежно від оволодіння працівником суміжною професією). Це зумовлено також тим, що на початку XX ст. знань, набутих у навчальному закладі, вистачало на все життя, а нині – лише на 5-10 років. В середині 90-х загальноосвітній рівень американських робітників і службовців становив до 15 років, майже 25% з них мали диплом випускника коледжу, 20% провчилися у коледжі від 1 до 3 років, 40% робітників мали середню освіту. Водночас для 60% усіх робочих місць у США була потрібна вища або середня професійна освіта. Негативними сторонами розвитку освіти у США с високий рівень відсіву з середньої школи (майже 25% на початку 90-х, тоді як в Німеччині – 3%, в Японії – 2%), значна кількість функціонально неграмотних осіб тощо. Це означає, що рівень освіти є важливим чинником нерівності в суспільстві Загальноосвітній рівень робітника в Україні в середині 90-х становив приблизно 9,5 років. Згідно з методологією і методикою оцінки трудових ресурсів (в основу яких покладено оцінку працівника за середніми суспільними витратами на відтворення працездатної людини з часу її народження до 18,3 року), економічна оцінка працівника, зайнятого в суспільному виробництві України, в 1990 становила 29,8 тис. крб. у порівняльних цінах 1983. За рівнем заробітної плати відставання України було значно меншим. Так, у 1990 середньомісячна зарплата робітників і службовців у народному господарстві колишнього СРСР становила 247,3 крб., а середньорічна – відповідно майже 2970 крб. Середньорічна заробітна плата американського робітника у 1990 – приблизно 25 тис. до. , отже, відставання України було у 8,4 рази меншим без урахування купівельної спроможності валют. Значна різниця існувала між США і Україною в оплаті висококваліфікованої робочої сили. Якщо у США заробітна плата інженера була у 1,8 рази вища, ніж заробітна плата кваліфікованого робітника, то в Україні існувала обернена пропорція. Приблизно така ж пропорція існувала в оплаті працівників народної освіти Недотримання закономірностей економіки освіти призводило до величезних витрат народних коштів на підготовку кадрів вищої кваліфікації оскільки значна їх частина (зокрема інженери) працювала не за фахом а ті, що працювали за фахом, лише 20% свого робочого часу були зайняті суто інженерними справами. Такі ж диспропорції спостерігалися в оплаті робочої сили спеціалістів найвищої кваліфікації – докторів і кандидатів наук. Так, у паливній промисловості України середньомісячна заробітна плата становила до 370 крб., а у сфері науки й наукового обслуговування – до 285 крб.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.