Економіка участі

Економіка участі – сукупність відносин економічної власності між найманими працівниками та капіталістами (а опосередковано й державою) щодо участі осіб найманої праці у власності акціонерних компаній та управлінні нею (власністю). Головними елементами економіки участі у власності є система заробітної плати «часті у прибутках» участь в акціонерному капіталі через механізм широкого розповсюдження акцій та участь в урядовій програмі «формування власності» (проводиться в деяких країнах, зокрема у ФРН).

Теоретичні засади «участі у прибутках» заклав у середині XIX ст. англійський економіст і філософ Дж. Мілль. Система «участі у прибутках» передбачає виплату основної частини заробітної плати зі створеного найманим працівником необхідного продукту і частини прибутку, джерелом якого є також створений ним (працівником) додатковий продукт, але привласнюваний капіталістом. Частина цього прибутку витрачається підприємцем на виплату заробітної плати для стимулювання ефективної праці найманого працівника. Водночас джерелом такого прибутку може бути частина недовиплаченого капіталістом необхідного продукту через механізм заниженої заробітної плати.

Форми виплат частини прибутку – премії та фіксовані відрахування. Навіть у разі виплати частини прибутку на заробітну плату капіталіст компенсує ці витрати, о і римуючи податкові пільги від держави після укладення відповідних угод із найманими працівниками щодо впровадження цієї системи заробітної плати. За системи заробітної плати Скенлона з суми отриманої економії 75% виплачують працівникам залежно від тарифних ставок. Частину премій за ефективної діяльності компанії можуть виплачувати у формі акцій. Економіка участі у формі придбання акцій частиною найманих працівників набула поширення в розвинутих країнах світу. Так, у Японії власником акцій є один із семи жителів, у США – один із п'яти, у Швеції – кожен другий, а на пільгових умовах у цій країні продають акції майже 50% усіх відкритих акціонерних товариств (перед цим наймані працівники надають позику компанії). Для стимулювання цього процесу держава надає пільги компанії і працівникам. Зокрема, власники компаній звільняються від оподаткування підприємницького внеску, який вони виділяють у створювані акціонерні фонди, а для найманих працівників знижуються податкові ставки, держава також виділяє їм додаткові бонуси (додаткова премія або винагорода), продаються акції за пільговими цінами тощо. Завдяки цим заходам частина найкваліфікованіших працівників (отримують до 10% дивідендів від величини заробітної плати) певною мірою стає співвласником акціонерних компаній, решта набуває такого статусу лише формально.

Економіка участі у вигляді «формування власності» здійснюється за безпосередньої й головної участі держави. Важливий мотив проведення такої політики – створення значного прошарку власників як соціальної опори ринкової економіки що базується на приватній власності на засоби виробництва, а також стимулювання зростання заробітної плати, поліпшення інвестиційного клімату передусім на мікрорівні.

Найактивніше політика формування власності в найманих працівників проводилася у ФРН в 1984 із набранням чинності четвертого «Закону про стимулювання утворення власності у працеотримувачів». Згідно з цим законом, розміри щорічного формування власності (у формі участі у виробничому капіталі або позиках) кожним найманим працівником збільшувалися з 624 до 936 марок. Держава з цією метою гарантувала надання «надбавок за заощадження» в розмірі 23% для одиноких і бездітних працівників і 33% для трудових сімей, які мають двох і більше дітей за умови, що наймані працівники позбавляються прав (частково або повністю) на використання зекономлених сум терміном на 6 років або роблять вклади у формі, яка дає можливість зберігати ці суми на балансах фірми. В середині 80-х загальна сума «сформованої власності» у ФРН становила 5,5 млрд. марок, а в її створенні взяли участь понад 2 млн. найманих працівників, на кожного з яких припадало в середньому 10 тис західнонімецьких марок. Прихована або негласна участь (за якої частина прибутку, що відраховувалася найманому працівникові й перетворювалася на його частку у виробничому капіталі, а він водночас позбавлявся будь-яких прав щодо прийняття рішень на певний період) становила понад 32%, позики найманим працівникам – понад 32%, акції найманого персоналу – понад 20%, облігації персоналу – до 4%, фонд персоналу – майже 2%, участь у командитних товариствах – понад 1%. В наступний період політика формування власності у найманих працівників набула певного поширення. Водночас участь найманого персоналу у формуванні власності допускається лише за умови недоторканості існуючих прав власності.

Ще один варіант такої участі – створення спеціальних пенсійних фондів корпораціями (ЕСОП) за рахунок придбання найманими працівниками на фондовій біржі акцій акціонерної компанії (в якій вони працюють). ЕСОП володіє незначною часткою акцій корпорацій, а вони отримують значні податкові пільги від держави, а також інвестиційні ресурси у своє розпорядження від найманих працівників. Економіка участі у формі управління власністю реалізується на рівні окремої бригади, цеху, частково цілого підприємства. На рівні окремої бригади більшість колишніх функцій капіталіста з контролю за працею, а згодом і управляючих (вчасний вихід на роботу, ритм праці, розподіл заробітної плати, контроль за якістю тощо) все частіше передається автономній бригаді. Завдяки цьому частково втрачає свою силу відчуженість працівників від процесу управління виробництвом на рівні окремих підрозділів підприємства. На рівні окремої компанії економіка участі втілюється у наданні права найманим працівникам брати участь у прийнятті рішень щодо політики зайнятості, оплати робочої сили та ін. Така форма отримала законодавче підкріплення, втчу конституціях деяких країн. У ФРН, наприклад, підтверджено паритетну участь найманих працівників у наглядових радах на підприємствах чисельністю понад 1000 зайнятих. Ці ради призначають представників найманої праці у правління акціонерними товариствами, здійснюють контроль за діяльністю рад працівників, мають право на розподіл прибутків, інвестицій тощо. В Конституції України такі права ні за найманими працівниками, ні за профспілками незакріплені. Загалом участь осіб найманої праці в управлінні компаніями є певною мірою втіленням ідей соціального партнерства.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.