Відображення принципу публічності в змісті кримінально-процесуальної діяльності

У кримінальному процесі вплив принципу публічності виявляється в кожній його структурній частині, у всіх видах процесуальної діяльності. Повний аналіз впливу цього принципу на всі структурні елементи процесу може стати завданням окремого монографічного дослідження. Тому в межах здійснюваного нами дослідження зупинимося лише на характеристиці прояву принципу публічності в змісті кримінального процесу взагалі й окремих його складових, що дозволить, на наш погляд, якнайкраще з'ясувати сутність цього принципу.

Будь-яка людська діяльність повинна мати певні підстави. Не є винятком у цьому плані й кримінально-процесуальна діяльність. Про підстави останньої у юридичній літературі, як правило, згадується лише у зв'язку з проведенням окремих процесуальних дій і прийняттям рішень у кримінальній справі (наприклад, підстави для проведення обшуку; підстави до прийняття рішення про притягнення особи як обвинуваченого; підстави до закриття кримінальної справи тощо). Але в кримінальному процесі об'єктивно існують і загальні підстави до здійснення органами дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду кримінально-процесуальної діяльності, а також підстави до діяльності в окремих процесах (дослідчому, полістадійному та сумарному), стадіях та етапах кримінального процесу.

У плані досягнення мети цього монографічного дослідження нас цікавлять підстави, що визначаються реалізацією в кримінальному процесі принципу публічності. Виходячи з встановленого в ст. 4 КПК обов'язку зазначених органів, загальну підставу кримінально-процесуальної діяльності слід визначати як засновану на вимогах закону необхідність розпочати її та продовжувати до досягнення мети процесу через виконання всіх його завдань. Така необхідність визначається службовими особами державних органів, які ведуть кримінальний процес, а не заінтересованими в його результатах суб'єктами або якимись іншими особами.

На відміну від підстави до процесуальної діяльності, що визначається принципом публічності, підставою до такої ж діяльності, яка ґрунтується на принципі диспозитивності в кримінальному процесі, є розсуд або бажання суб'єкта (фізичної чи юридичної особи), «підкріплене» його вимогою (викладеною в скарзі приватного обвинувачення) про порушення кримінальної справи, притягнення винного до кримінальної відповідальності тощо. Але якщо підстава публічної діяльності є стабільною протягом усього кримінального процесу, то підстава діяльності в ньому, що випливає з положень принципу диспозитивності, не є такою і може в будь-який момент провадження у справі (але до видалення суду до нарадчої кімнати) припинити своє існування у зв'язку із примиренням потерпілого з обвинуваченим.

Так само можуть бути виділені підстави діяльності в інших (окремих) структурних елементах кримінального процесу, більших або менших за обсягом. Підстави до провадження в кожному із структурних компонентів ґрунтуються на результатах кримінально-процесуальної діяльності, здобутих у попередніх її структурних компонентах. Винятком тут є лише дослідчий кримінальний процес, що не має структурних частин, які б йому передували. Тому підстави до здійснення в ньому діяльності відзначаються певною специфікою, яка полягає в тому, що вони ґрунтуються на поєднанні прояву дії двох протилежних за змістом начал – приватного і публічного.

Дослідчий кримінальний процес, який не може оминути жодна кримінальна справа, розпочинається завдяки реалізації суб'єктами, зазначеними в ч. 1 ст. 94 КПК, свого права на звернення із заявами та повідомленнями про злочини до органів дізнання, слідства, прокуратури або суду, що є проявом принципу диспозитивності й охоплюється поняттям ініціації кримінального процесу. Такі звернення спонукають відповідні органи до початку діяльності з прийняття, реєстрації, перевірки та вирішення поданих джерел інформації про злочини. Вчиняти всі ці дії їх зобов'язує принцип публічності. Отже, підставою для виникнення дослідчого кримінального процесу є акт спонукання з боку ініціаторів кримінального процесу через звернення із заявами (повідомленнями) про злочини та обов'язок органів дізнання, слідчих, прокурорів, суддів здійснювати за ними діяльність незалежно від будь-яких обставин.

Здійснення діяльності в дослідчому кримінальному процесі може мати результатом установлення підстав до порушення кримінальної справи, до відмови в порушенні кримінальної справи або ж до направлення заяви або повідомлення про злочин за належністю. Рішення про порушення кримінальної справи трансформує дослідчий кримінальний процес у полістадійний процес. Прийняття цього рішення є підставою для продовження процесуальної діяльності в стадії досудового розслідування. Таким чином, підстава до порушення справи після її порушення фактично стає підставою для виникнення стадії досудового розслідування.

Аналогічне значення мають і результати, здобуті в усіх наступних стадіях кримінального процесу. Результати діяльності в попередній стадії є підставою для прийняття кінцевого рішення для цієї стадії й одночасно – для виникнення наступної стадії процесу. Здобуті в тій чи іншій стадії матеріали можуть стати й підставою для прийняття рішення, яким провадження припиняється (про відмову в порушенні кримінальної справи, про її закриття тощо). Згідно з принципом публічності таке рішення ухвалюється незалежно від позиції суб'єктів кримінального процесу, зокрема представників його сторін.

Але коли йдеться про співвідношення (у плані конкуренції) публічних інтересів і особистих прав громадян, законодавець цілком логічно віддає перевагу правам громадян. Так, не допускається закриття справи у зв'язку з актом амністії, якщо обвинувачений проти цього заперечує. У цьому разі провадження у справі продовжується у звичайному порядку (ч. З ст. 6 КПК). Надання обвинуваченому права на заперечення проти закриття справи сприяє досягненню ним мети, якою є повне і всебічне дослідження обставин діяння. Але й суспільство також заінтересоване в цьому. Складається ситуація, коли особисті інтереси обвинуваченого повністю узгоджуються з суспільними (державними) інтересами. Однак, тут слід наголосити на тому, що закриття кримінальної справи за амністією констатує не лише факт припинення провадження у справі, а й винність особи, якій пред'явлено обвинувачення.

Таке положення у контексті Конституції України про можливість визнання винним у вчиненні злочину лише за рішенням суду є неправомірним, бо в цьому разі винною у вчиненні злочину особу визнає слідчий, який є представником виконавчої гілки влади. Уявляється, що в кримінально-процесуальному законі треба встановити правило, згідно з яким на досудових стадіях процесу закриття кримінальної справи допускалося б лише за реабілітуючими обставинами (за відсутністю події злочину – п. 1 ч. 1 ст. 6 КПК; за відсутністю складу злочину – п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК; при недоведеності участі обвинуваченого у вчиненні злочину – п. 2 ст. 213 КПК). У всіх інших випадках, коли йдеться про закриття справи за нереабілітуючими обставинами, справу остаточно має вирішувати суд, який є єдиним органом у державі, що може визнавати особу винною у вчиненні злочину.

У зв'язку з цим з процесуального закону доцільним було би виключити з КПК України положення, сформульовані у статтях 1 – 111, згідно з якими слідчий або прокурор за наявності певних обставин, передбачених кримінальним законом, направляють справу до суду з постановою про вирішення питання щодо звільнення особи від кримінальної відповідальності (у зв'язку із зміною обстановки; дійовим каяттям; з примиренням обвинуваченого, підсудного з потерпілим; з передачею особи на поруки колективу підприємства, установи чи організації тощо), а не з обвинувальним висновком. Тим більше, що суд, навіть тоді, коли справа надходить до нього з обвинувальним висновком, самостійно вирішує питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності за наявності тих же обставин.

Виникає питання: навіщо слідчому запитувати згоди в обвинуваченого на направлення справи до суду з постановою про вирішення питання щодо звільнення від кримінальної відповідальності, якщо все одно це питання, за наявності відповідних підстав і умов, може бути розглянуте судом? Це питання є риторичним. Крім того, процедура закінчення досудового слідства у разі вирішення справи в порядку статей 7 -111 КПК в основному містить ті ж самі елементи (ч. 4 ст. 71 КПК), що й під час закінчення слідства складанням обвинувального висновку (статті 217 та 218 КПК).

Найголовніше ж полягає в тому, що суд, отримавши справу з постановою слідчого, перебуває під впливом його висновків стосовно можливості закриття справи, що є само по собі неприпустимим. Вважаємо, що слідчий, притягнувши особу як обвинуваченого, у будь-якому разі повинен направляти справу до суду з обвинувальним висновком. До цього спонукає виконувана ним функція кримінального переслідування (обвинувачення). В обвинувальному висновку слідчий може вказати на наявність обставин, що дають право на закриття справи. А суд має самостійно вирішувати, чи є ці підстави достатніми для прийняття такого рішення. Згідно ж із положеннями чинного КПК слідчий разом з прокурором фактично зобов'язують суд своєю постановою «вирішити питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності».

У зв'язку з викладеним вважаємо за доцільне виключити з КПК всі статті, якими встановлюється порядок направлення кримінальних справ до суду для вирішення питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності за нереабілітуючими обставинами. Натомість КПК після статті 6 пропонуємо доповнити статтею загального характеру такого змісту: «За результатами досудового розслідування справа може бути закрита лише у зв'язку з відсутністю події злочину, відсутністю в діянні складу злочину або при недоведеності участі обвинуваченого у вчиненні злочину».

Принцип публічності проявляє свою дію і в змісті окремих стадій у контексті звернення кожної наступної стадії до попередньої з метою виконання певних процесуальних дій, що не передбачені законодавством для виконання в наступній стадії та спрямовані на усунення недоліків і прогалин попередньої процесуальної діяльності. Прикладом цього може слугувати положення кримінально-процесуального закону про можливість давання судом доручень про провадження слідчих дій органу розслідування з метою перевірки й уточнення фактичних даних, одержаних у ході судового слідства (ст. 3151 КПК).

В окремих випадках допускається повернення в попередню стадію всієї кримінальної справи. Так, у стадію досудового розслідування справа може бути повернена зі стадій порушення державного обвинувачення, судового розгляду, апеляційного провадження, касаційного провадження . Прийняття цього рішення здійснюється головним чином з метою вжиття слідчим додаткових заходів до встановлення події злочину та осіб, винних у його вчиненні, тобто для виконання дій, які йому слід було б виконати до направлення справи до суду . Безумовно, існування в кримінальному процесі інституту додаткового розслідування є проявом принципу публічності.

Але слід відзначити, що необхідність існування того чи іншого процесуального інституту, у якому проявляється принцип публічності, повинна визначатися, виходячи з несуперечності його правам громадян. Вважаємо, що інститут додаткового досудового розслідування суперечить правам обвинуваченого, щодо якого обрано запобіжний захід. Особливо це стосується випадків, коли запобіжний захід пов'язаний із тимчасовим позбавленням волі. Законодавець, щоправда, деякою мірою пом'якшив становище заарештованого, установивши, що строк тримання обвинуваченого під вартою при поверненні справи прокуророві на додаткове розслідування не може перевищувати двох місяців, а подальше продовження цього строку проводиться з урахуванням часу перебування обвинуваченого під вартою до направлення справи до суду (ч. 6 ст. 156 КПК). Але в будь-якому разі направлення судом кримінальної справи для провадження додаткового слідства має наслідком і додаткове перебування особи під вартою протягом часу, доки кримінальна справа потрапить до прокурора.

До цього слід також додати, що строк тримання особи під вартою в суді законодавчо не обмежений часовими рамками. Між тим обвинувачений може перебувати під вартою на досудовому слідстві протягом вісімнадцяти місяців. Якщо додати до цього час перебування під вартою під час розгляду справи у суді, то фактично строк тримання під вартою особи, яка, як презюмується, невинуватою у вчиненні злочину, складатиме близько двох років. Вважаємо, що така регламентація тримання особи під вартою суперечить п. 3 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, де говориться, що обвинувачення має бути розглянуте судом без невиправданої затримки. У п. 3 ст. 9 цього міжнародного правового акта також ідеться про те, що обвинувачений має право на судовий розгляд протягом розумного строку. Обидва ці положення ст. 9 і ст. 14 є однаково обов'язковими і, по суті, складають одну норму.

«Розумний» означає «логічний, доцільний». Виникає запитання: для кого він є доцільним (розумним)? Очевидно, для тих, хто здійснює розслідування, бо в ч. 2 ст. 156 КПК зазначається, що у випадках, коли у двохмісячний строк розслідування справи закінчити неможливо, а підстав для скасування чи заміни запобіжного заходу на більш м'який немає, він може бути продовжений. Положення про можливість продовження терміну тримання особи під вартою, на перший погляд, можна вважати ідеальним для реалізації положень принципу публічності. Але як він узгоджується з правами громадянина, який ще не визнаний винним у вчиненні злочину? Чи може майже двохрічний термін попереднього ув'язнення бути для нього прийнятним, розумним? Відповідь на ці запитання є очевидною.

Граничний строк тримання під вартою майже в десять разів перевищує початковий – двохмісячний строк – і є порівняним зі строками кримінального покарання за багатьма статтями кримінального закону. Це, на думку О.В. Смирнова, здається, навіть відчуває російський законодавець: «щоразу, коли мова йде про продовження цього строку, він робить у бік обвинуваченого вибачальний реверанс»: тримання під вартою «не повинно тривати більше двох місяців», продовження понад три місяці може бути здійснене «тільки через особливу складність справи», а понад шість місяців «допускається у виняткових випадках».

На жаль, український законодавець не проявляє навіть такої ввічливості, за винятком хіба що вісімнадцяти місячного строку тримання під вартою, коли йдеться про особливу складність справи як умову продовження строку (п. 3 ч. 2 ст. 156 КПК). У випадку ж реабілітації невинний фактично відбуде строк, який можна зіставити зі строком покарання за злочин, якого він не вчиняв.

Тому вчені цілком справедливо ставлять запитання: «Чи є прийнятним для громадян такий ризик у вигляді розплати за охорону їх державою від злочинності й чи варто обмінювати на це право на свободу і особисту недоторканність, гарантовані Конституцією?». Відповідь тут треба шукати у співвідношенні публічності кримінально-процесуальної діяльності і права громадян на свободу й особисту недоторканність (ч. 1 ст. 29 Конституції України). Очевидним є те, що в такому випадку перевага має бути надана праву громадян, бо воно в цій ситуації правового регулювання є більш вагомим.

Крім того, «ситуація, коли одній зі сторін у процесі загрожує «програш» більший, ніж «ставка в самій грі», є порушенням принципу рівності сторін». Оскільки в цій ситуації йдеться про співвідношення міри покарання і запобіжного заходу, то граничний строк тримання під вартою має бути визначений на рівні мінімального розміру покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк, тобто до одного року (ч. 2 ст. 63 КК).

Публічність кримінально-процесуальної діяльності дістає вияв у її змісті через установлення законодавцем строків цієї діяльності. Ефективність останньої значною мірою залежить від швидкості провадження окремих процесуальних дій, діяльності в окремих стадіях і кримінально-процесуальної діяльності в цілому. Невиправдана повільність здійснення діяльності органами дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду негативно позначається на результатах діяльності. Так само шкідливою є й поспішність, що призводить до порушень закону, породжує справедливі нарікання, скарги з боку заінтересованих суб'єктів процесу, направлення кримінальних справ для провадження додаткового розслідування або повторного розгляду справи.

Урешті-решт поспішність у діяльності має наслідком уповільнення кримінального процесу, що суперечить вимогам закону про швидке розкриття злочину (ст. 2 КПК). Службова особа, зобов'язана вести процес, ставиться законодавцем у таке становище, коли вона повинна повно і всебічно дослідити обставини вчиненого злочину в строки, максимально наближені до моменту його вчинення.

Для реалізації принципу публічності службові особи, які ведуть кримінальний процес, в ідеалі мали б самі вирішувати, протягом якого часу вони повинні вжити всіх заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у його вчиненні, та до їх покарання. У реальному ж кримінальному процесі сподіватися на здійснення посадовцями діяльності в оптимальні терміни не можна. І не тому, що тривалість строків у такому разі залежатиме від їх порядності й працездатності.

На тривалість строків провадження в кримінальній справі у цілому, а також строків здійснення окремих процесуальних дій (або їх сукупностей) впливають багато чинників: протидія розслідуванню чи судовому розгляду справи з боку заінтересованих осіб; завантаженість особи, яка здійснює дізнання, слідчого, прокурора, суду іншими кримінальними справами тощо. У зв'язку з цим строки кримінально-процесуального провадження формалізовані в законі й отримали назву «процесуальні строки», які є «засобами боротьби з повільністю, тяганиною, а так само з надмірною поспішністю».

Процесуальні строки можуть бути нормативними, гносеологічними та фактичними. Нормативні строки встановлюються кримінально-процесуальним законом. Гносеологічні визначаються реальним співвідношенням незнання в початковий момент провадження у справі й досягнутого знання при його завершенні. Фактичні межі визначаються часом процесуального провадження в конкретній кримінальній справі. В ідеалі ці три види термінів повинні збігатися.

Розглядаючи питання про ці види строків через призму принципу публічності в кримінальному процесі, слід зазначити, що швидкість діяльності повинна повністю узгоджуватися з якістю пізнання обставин злочину. Інакше кажучи, роль процесуальних строків полягає в забезпеченні таких темпів кримінального процесу, за яких швидкість досягається не на шкоду якості, а якість – не шкоду швидкості. Швидкість і якість кримінально-процесуальної діяльності є характеристиками, бажаними для реалізації принципу публічності.

Найчастіше норми кримінально-процесуального права, якими встановлюються строки, адресовані суб'єктам, які ведуть кримінальний процес, і є для них обов'язковими. Заінтересованим суб'єктам кримінального процесу закон надає можливість заявити клопотання про поновлення строків. Якщо строк було пропущено з поважних причин, то він повинен бути поновлений постановою органу дізнання, слідчого, прокурора, ухвалою суду, постановою судді (ч. 1 ст. 90 КПК). Строки, пропущені органами, які ведуть процес, не можуть бути поновлені навіть тоді, коли це сталося з поважних причин. Кримінально-процесуальна діяльність, здійснювана поза межами встановленого законом строку, є незаконною. Таким чином, процесуальні строки виконують щодо органу дізнання, слідчого, прокурора, судді не лише реґулятивну, а й дисциплінуючу функцію, яка підсилює публічні засади кримінально-процесуальної діяльності.

Органам, які ведуть процес, дозволяється тільки порушити питання про продовження строку. Наприклад, слідчий може звернутися до прокурора з клопотанням про продовження термінів досудового слідства. Але прокурор може і не задовольнити це клопотання. До того ж в даному випадку йдеться про майбутнє збільшення строку, а не про поновлення пропущеного. Крім того, більшість строків, передбачених в кримінально-процесуальному законодавстві для дотримання органами, що ведуть процес, продовженню не підлягають (наприклад, десятиденний строк дослідного кримінального процесу або десятиденний строк провадження дізнання та інші).

Підсилюється публічний характер діяльності в кримінальній справі й завдяки окремим положенням закону, згідно з якими орган, котрий здійснював провадження в її попередній частині, зобов'язується продовжувати діяльність у справі після передачі її до іншого підрозділу.

Так, ч. 3 ст. 104 КПК зобов'язує орган дізнання після передачі до слідчого кримінальної справи, у якій не встановлено особу, яка вчинила злочин, продовжувати виконувати оперативно-розшукові дії і повідомляти слідчого про їх наслідки. Такий характер дій органів дізнання, безумовно, є проявом дії принципу публічності в кримінальному процесі. У цьому випадку йдеться про намагання законодавця забезпечити виконання положень принципу публічності шляхом поєднання зусиль окремих органів держави.

Таке ж призначення мають і законодавчі положення щодо надання іншими державними органами допомоги службовій особі, у провадженні якої перебуває справа. Тобто органи дізнання зобов'язані виконувати доручення і вказівки слідчого про провадження розшукних і слідчих дій та надавати допомогу слідчому на його вимогу при провадженні окремих слідчих дій (ч. 3 ст. 114 КПК), а також виконувати окремі доручення слідчого в порядку, передбаченому ст. 118 КПК.

Якнайкраще виконати обов'язок із вжиття всіх заходів у кримінальній справі допомагає і наявність у законі положення про можливість провадження слідства у справі декількома слідчими (ст. 119 КПК). У таких випадках ідеться про підвищення кількісних показників кримінально-процесуальної діяльності.

Але вплив принципу публічності на зміст кримінально-процесуальної діяльності позначається не лише на кількісних, а й на якісних її" показниках. Про це свідчить аналіз норм КПК, що встановлюють порядок, згідно з яким орган дізнання повинен передати слідчому справу про тяжкий або особливо тяжкий злочин протягом десяти днів незалежно від того, чи встановлено ним особу, яка вчинила злочин (ч. 2 ст. 108 КПК). У справах же про злочини, що не є тяжкими або особливо тяжкими, орган дізнання здійснює діяльність самостійно, не передаючи їх слідчому. А в разі обрання до підозрюваного запобіжного заходу у вигляді взяття під варту дізнання провадиться у строк не більше п'яти діб з моменту обрання запобіжного заходу (ч. 3 ст. 108 КПК).

Крім того, законодавець дозволяє слідчому приступити до провадження досудового слідства, не чекаючи, доки орган дізнання виконає невідкладні слідчі дії в порушеній ним кримінальній справі (ч. 4 ст. 114 КПК).

Уявляється, що, формулюючи ці положення, законодавець виходив, по-перше, із пріоритету захисту прав громадян, порушених тяжкими або особливо тяжкими злочинами, у порівнянні з тими правами, що порушуються злочинами невеликої та середньої тяжкості; а по-друге, із того, що для слідчого процесуальна діяльність, на відміну від органу дізнання, є основною. Остання обставина є найголовнішою, бо насправді досвід діяльності в кримінальних справах, набутий слідчим, переважає досвід особи, яка здійснює дізнання. Саме тому якнайшвидша передача кримінальної справи слідчому, який на більш якісному рівні може здійснити процесуальну діяльність щодо вжиття всіх можливих (і головне – необхідних) заходів до розслідування злочину, сприяє забезпеченню суспільних інтересів, а значить, і реалізації принципу публічності.

Принцип публічності дістає вияв також у діяльності, змістом якої є зупинення провадження в кримінальній справі. Зупинення процесуальної діяльності є вимушеним і тимчасовим. Але зупинення провадження в будь-якому разі означає зниження активності у виконанні завдань кримінального процесу. Щоб цього не відбулося, законодавець установлює підстави й умови, за яких може бути прийнято рішення про зупинення провадження у справі. Вичерпність обставин, які є підставами до прийняття такого рішення (у стадії досудового розслідування – ч. 1 ст. 206 КПК; у стадії попереднього розгляду справи суддею – ч. 1 і ч. 2 ст. 249 КПК тощо), виключає можливість тимчасового припинення кримінально-процесуальної діяльності за надуманими (вигаданими) обставинами.

Але й за наявності обставин, передбачених законом, провадження у справі не може бути зупинено автоматично. Для цього особі, яка веде процес, треба виконати певні умови, що випливають з вимог принципу публічності. Так, перед зупиненням слідства у разі, коли місцезнаходження обвинуваченого невідоме або коли психічне чи інше тяжке захворювання обвинуваченого перешкоджає закінченню провадження у справі, слідчий зобов'язаний виконати всі слідчі дії, проведення яких можливе у відсутності обвинуваченого, а також вжити заходів до збереження документів та інших можливих доказів у справі (ч. 2 ст. 206 КПК).

Коли ж вирішується питання про зупинення слідства у зв'язку з невстановленням особи, яка вчинила злочин, слідчий зобов'язаний провести всі необхідні й можливі слідчі дії для встановлення особи, яка вчинила злочин (ч. 3 ст. 206 КПК). Не може слугувати виправданням у цьому разі й закінчення строків досудового слідства. Якщо слідчий не виконав установлених законом умов, то він повинен порушити питання про продовження термінів слідства і продовжити публічну процесуальну діяльність з дослідження обставин справи.

Основною рисою діяльності в кримінальному процесі є її пізнавальна спрямованість. За влучним висловом П.А. Лупінської, доказування «складає серцевину всієї кримінально-процесуальної діяльності». Пізнання обставин вчинення злочину не є самоціллю діяльності суб'єктів, які ведуть процес. Воно здійснюється з метою доказування конкретних фактів дійсності. Доказування є основним змістом усього кримінального процесу, тому «і сам кримінальний процес у своїй основі є процес доказування, пізнання певних обставин...». Виходячи з цього, законодавець сконструював норми доказового права таким чином, щоб зміст діяльності з доказування обставин вчинення злочину ґрунтувався на вимогах принципу публічності в кримінальному процесі. Цей принцип впливає на доказову діяльність через декілька правових положень.

По-перше, для того щоб орган, який веде кримінальний процес, міг ефективно здійснювати діяльність з установлення обставин вчинення злочину, він повинен мати чітку програму дій. У якості такої програми виступає предмет доказування в кримінальній справі, визначений у статтях 64 та 23 КПК.

По-друге, принцип публічності зобов'язує орган дізнання, слідчого, прокурора та суддю вжити всіх заходів до встановлення події злочину і винних осіб (ст. 4 КПК). Цьому значною мірою сприяють положення ч. 1 ст. 65 КПК, згідно з якою доказами в кримінальній справі є всякі фактичні дані, на підставі яких і встановлюється наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи та інші обставини.

По-третє, ст. 22 КПК зобов'язує органи, які ведуть кримінальний процес, ужити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного і об'єктивного дослідження обставин справи. Ця норма закону покладає обов'язок доказування на прокурора, слідчого й особу, яка провадить дізнання. Наведене положення є настільки важливим для процесу доказування, що може бути назване правилом публічності доказової діяльності в кримінальному процесі. Ф.Н. Багаутдінов цілком обґрунтовано зазначає, що принцип публічності кримінального процесу є основною ідеєю, яка пронизує весь кримінальний процес у цілому. А вимога повноти, всебічності й об'єктивності дослідження обставин справи є основною ідеєю, характерною в основному для інституту доказування.

По-четверте, коли процес доказування, здійснюваний особою, що провадить дізнання, слідчим, прокурором і судом, заходить у глухий кут і легальна діяльність службових осіб, що ведуть процес, не в змозі забезпечити повне і всебічне дослідження обставин справи, вони можуть звернутися за допомогою до підрозділів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, доручивши їм «провести оперативно-розшукові заходи чи використати засоби для отримання фактичних даних, які можуть бути доказами у справі» (ч. 3 ст. 66 КПК).

По-п'яте, законодавець не встановлює «монополії» на здобуття доказів особами, які ведуть процес. Докази згідно з ч. 2 ст. 66 КПК можуть бути подані не лише заінтересованими в результатах справи суб'єктами (сторонами), а й будь-якими громадянами, підприємствами, установами й організаціями, що є корисним для реалізації принципу публічності.

По-шосте, законодавець, як правило, не встановлює обов'язку для органів, які ведуть кримінальний процес, здійснювати конкретні слідчі дії з метою збирання доказів, обмежуючись загальною вимогою щодо здійснення всіх можливих заходів.

Таким чином, слідчий (чи інша службова особа) сам визначає необхідність здійснення тієї чи іншої процесуальної дії (у межах загальної вимоги). Але в деяких випадках у законі встановлюється обов'язок провести слідчу дію. Так. ст. 76 КПК визначає, що для встановлення причин смерті; тяжкості і характеру тілесних ушкоджень; психічного стану підозрюваного або обвинуваченого при наявності в справі даних, які викликають сумнів щодо його осудності; статевої зрілості в справах про статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості; віку підозрюваного або обвинуваченого, якщо це має значення для вирішення питання про його кримінальну відповідальність і якщо про це немає відповідних документів і неможливо їх одержати, обов'язково повинна бути призначена експертиза.

По-сьоме, хоча за правилом, установленим кримінально-процесуальним законом, оцінка доказів в українському кримінальному процесі є вільною, вона все ж таки «вписується» в принцип публічності, зобов'язуючи суд, прокурора, слідчого й особу, яка провадить дізнання, оцінюючи докази, розглядати їх повно, всебічно й об'єктивно'.

Аналіз відображення принципу публічності в змісті кримінально-процесуальної діяльності дає можливість зробити висновок про те, що цей принцип проявляє свою дію найповніше в досудових стадіях процесу. Не можна говорити, що в його судових стадіях «питома вага» принципу публічності менша за принцип диспозитивності, але вона все ж таки менша за «питому вагу» цього принципу вдосудовому провадженні. Така ситуація пояснюється тим, що в судових стадіях повною мірою реалізуються принципи змагальності та диспозитивності кримінально-процесуальної діяльності. У зв'язку з цим важливим для з'ясування сутності принципу публічності є питання про відображення принципу публічності в структурі кримінально-процесуальної діяльності.

Джерело – глава з монографії:

Карабут Л.В. Принцип публічності у кримінальному процесі України: Монографія / МВС України, Луган. держ. ун-т внутр. справ ім. Е.О. Дідоренка. – Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2010. – 168 с.