Поняття права власності на землю та особливості його об’єкту

Право власності на землю традиційно розглядається у суб'єктивному та об'єктивному розумінні (як і категорія «право» взагалі).

У суб'єктивному розумінні право власності на землю - повноваження (правомочності) суб'єктів по відношенню до землі (земельної ділянки) як об'єкта права.

Ч. 1 ст. 78 ЗКУ визначає право власності на землю як «право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками» (див. також ст. 317 ЦКУ).

Наведений підхід відображений і в працях представників доктрини земельного права. Так, Л.П. Заставська,визначає право власності на землю як «врегульоване нормами земельного права володіння, користування і розпорядження земельними ділянками з додержанням правових вимог щодо цільового і раціонального використання землі, землеустрою, земельного кадастру, екологічної безпеки, обмежень та обтяжень».

Такий підхід, коли визначення права власності зводиться до перерахування класичної «тріади», викликає певні заперечення: можна навести чимало прикладів, коли правомочності володіння, користування та розпорядження будуть знаходитися не у власника, а в іншої особи, і навпаки, прикладів, коли у певний момент часу власник не має всіх трьох правомочностей.

Поділяємо думку, за якою будь-яка сума правомочностей не може пояснити право власності. Очевидно, необхідний інший підхід.

Ч. 1 ст. 316 ЦКУ визначає право власності загалом як «право особи наріч (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб». Таке визначення, на наш погляд, є більш вдалим, ніж визначення права власності через набір правомочностей, проте воно не відбиває всіх істотних ознак права власності і, фактично, охоплює всі речові права.

На наш погляд, з метою відмежування права власності на землю від інших речових прав, з урахуванням наведеного вище право власності на землю (земельну ділянку) слід визначати як право найбільш повного панування над землею (земельною ділянкою), з обмеженнями, встановленими законом або договором, яке особа здійснює за власною волею, незалежно від волі інших осіб. Адже право власності відрізняється від інших речових прав саме своїм обсягом – найбільш повним.

Визначення права власності на землю у об'єктивному розумінні формулюється лише у правовій доктрині (в законодавстві відсутнє).

І.І. Каракаш визначає право власності на землю як «систему правових норм, що закріплюють, регламентують і охороняють відносини власності на земельні ресурси та регулюють відносини володіння, користування і розпорядження земельними ділянками їх власниками за своїм розсудом для задоволення своїх матеріальних потреб і реалізації інших інтересів».

Вважаємо, що у об'єктивному розумінні право власності на землю слід розглядати як систему правових норм, що регулюють відносини щодо набуття та здійснення суб'єктивного права власності на землю.

В більшості випадків, коли йдеться про суб'єктивне право власності на землю, йдеться не про власне «землю», а про «земельну ділянку», оскільки лише земельна ділянка може бути об'єктом, яким можна володіти на праві власності, річчю – «предметом матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки» (ст. 179 ЦКУ; див. також ст. 125 та ін. ЗКУ), а отже, майном (ст. 190 ЦКУ). Таким чином, усталений термін «право власності на землю» в більшості випадків фактично означає «право власності на земельну ділянку».