Кримінально-процесуальні гарантії реалізації принципу публічності

Кримінально-процесуальні гарантії реалізації принципу публічності мають нерівноцінне значення для забезпечення публічності в діяльності органу дізнання, слідчого, прокурора та суду (судді). Процесуальні гарантії можуть забезпечувати виконання всіх правил, установлених законом щодо процесуальної діяльності. Тоді їх слід вважати (і називати) загальними гарантіями кримінально-процесуальної діяльності.

Але ж гарантій виконання потребують і окремі правові положення. їх гарантії забезпечують виконання вузьких приватних завдань, що охоплюються тим чи іншим принципом процесу. Норми-принципи серед норм кримінально-процесуального права мають особливе значення, а тому, звичайно, у першу чергу потребують гарантій забезпечення реалізації. Оскільки ці гарантії спрямовані на виконання приватних завдань кримінального процесу, то їх треба називати приватними гарантіями реалізації принципів процесу.

У зв'язку з цим можна говорити про існування в кримінальному процесі гарантій, які забезпечують реалізацію окремих принципів, до числа яких належать також гарантії принципу публічності. Але реалізацію цього принципу як правового положення, що поширює свою дію на весь кримінальний процес, безумовно, забезпечують і загальні гарантії процесу. З цього випливає висновок про те, що реалізація принципу публічності в кримінальному процесі забезпечується завдяки встановленим у законодавстві загальним кримінально-процесуальним гарантіям і гарантіям реалізації тільки цього принципу.

Критеріями віднесення тих чи інших понять до системи гарантій кримінального процесу є, по-перше, реальна (потенційна) можливість їх позитивного впливу на ефективність діяльності органів, які ведуть процес, по-друге, – наявність тих чи інших положень у чинному законодавстві. Виходячи з цього, до числа загальних кримінально-процесуальних гарантій реалізації принципу публічності відносять: 1) інші принципи кримінального процесу; 2) кримінально-процесуальну форму; 3) правовий статус суб'єктів кримінального процесу; 4) юридичну відповідальність; 5) відомчий контроль; 6) прокурорський нагляд; 7) обґрунтування процесуальних рішень та ускладнений порядок прийняття деяких із них (про обшук, про взяття під варту тощо); 8) право на оскарження дій і рішень органів, які ведуть процес.

Принципи кримінального процесу утворюють систему, а тому вони між собою тісно пов'язані. Способи зв'язків між принципами можуть бути різними. Нас же цікавлять лише ті зв'язки, які дають змогу принципу публічності бути реалізованим у діяльності державних органів, які здійснюють кримінальне судочинство. У таких зв'язках перебувають не всі принципи. Раніше вже було проаналізовано співвідношення принципу публічності з принципами, які визначають побудову кримінального процесу. Зазначалося, що принцип установлення істини є похідним від принципу публічності, бо саме останній вимагає від органів, що ведуть процес, вжити всіх заходів, у тому числі й до встановлення істини в кримінальній справі. У плані забезпечення реалізації принципу публічності на перше місце виходить зворотний зв'язок цих принципів, який полягає в тому, що встановлення істини у справі забезпечує реалізацію принципу публічності.

У такому ж (зворотному) зв'язку перебувають й інші принципи. Наприклад, принцип диспозитивності, згідно із яким суб'єкти процесу можуть реалізовувати свої права на оскарження, на заявлення клопотань тощо, також сприяє встановленню істини у справі, досягненню завдань кримінального процесу, а значить, забезпеченню публічних інтересів під час його здійснення.

Форма кримінально-процесуальної діяльності перебуває з принципом публічності у двосторонньому зв'язку. Процесуальна форма відіграє щодо реалізації принципу публічності забезпечувальну роль через установлення чіткого єдиного порядку діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури й суду, а також усіх інших суб'єктів кримінального процесу, серед яких особливо слід виділити сторони процесу. Діяльність останніх пов'язана із досягненням кожною стороною свого інтересу в справі. Процесуальна форма «стримує» активність сторін, спрямовує їхні інтереси в «річище» загальносуспільних інтересів, зобов'язуючи дотримуватися порядку провадження у справі в цілому та порядку провадження окремих процесуальних дій.

Правовий статус суб'єктів кримінального процесу в плані забезпечення реалізації принципу публічності становить інтерес з точки зору використання органами, які ведуть процес, та іншими його суб'єктами наданих їм прав і виконання покладених на них обов'язків. Оскільки правам одного суб'єкта правовідносин завжди кореспондує відповідний обов'язок іншого і навпаки, залишимо поза увагою розгляд питань співвідношення прав і обов'язків, а проаналізуємо лише передбачені законом права і обов'язки суб'єктів кримінального процесу з погляду їх забезпечувального впливу на реалізацію принципу публічності. Серед прав органів, що ведуть процес, слід підкреслити такі, як право на виключення стороннього впливу на них, що забезпечує незалежність суддів (ст. 18 КПК), прокурорів (ч. 3 ст. 25 КПК) та самостійність слідчого при прийнятті рішень (ч. 1 ст. 114 КПК); право слідчого давати органам дізнання доручення і вказівки про провадження розшукних та слідчих дій і вимагати від органів дізнання допомоги при провадженні окремих слідчих, які є для органів дізнання обов'язковими (ч. 3 ст. 114 КПК); право слідчого вступити у справу, що перебуває в провадженні органу дізнання, не чекаючи повного виконання ним слідчих дій з установлення особи, що вчинила злочин (ч. 4 ст. 114 КПК) та інші.

Серед обов'язків, що забезпечують реалізацію принципу публічності в кримінальному процесі, насамперед, слід виділити ті, що утворюють зміст заходів, що їх мають вжити компетентні органи на виконання положень ст. 4 КПК. До їх числа належать: обов'язок відповідних органів приймати заяви та повідомлення про вчинені або підготовлювані злочини, у тому числі й у справах, що не підлягають їх віданню (ч. 1 ст. 97 КПК); обов'язок призначити експертизу в спеціально визначених законом випадках (ст. 76 КПК) та багато інших.

У кримінальному процесі, крім суб'єктів, які його ведуть, беруть участь багато інших суб'єктів. Вони також мають виконувати покладені на них обов'язки, бо інакше реалізація принципу публічності опиниться під загрозою.

Установлені законом обов'язки суб'єктів кримінального процесу в публічних інтересах повинні бути забезпечені певними гарантіями їх виконання суб'єктами процесу. Бо як, приміром, слідчий зможе виконати якусь процесуальну дію, коли обов'язкові її суб'єкти (наприклад свідок, захисник) не з'являються за викликами? Такою гарантією є різні види юридичної відповідальності за невиконання, неналежне виконання обов'язків суб'єктами процесу чи сторонній тиск з метою перешкодити виконанню покладених на них обов'язків. Відповідальність за такі незаконні дії встановлено кримінальним, процесуальним законодавством і законодавством про адміністративні правопорушення. Це положення випливає з зобов'язальної побудови кримінально-процесуального правового матеріалу, яку видатний сучасний російський теоретик права С.С. Алєксєєв називає моделлю правового регулювання. Головними елементами цієї системи, на його думку, є «правовий обов'язок + юридична відповідальність».

На особливу увагу заслуговує характеристика кримінально-процесуальної відповідальності, бо питання, що стосуються такого виду юридичної відповідальності, у вітчизняній юридичній літературі практично не досліджувалися.

Забезпеченість державним примусом кримінально-процесуальних норм зводиться, як правило, до встановлення санкцій за їх порушення в інших галузях права (кримінальному та адміністративному). Між тим у кримінально-процесуальному праві також існують санкції. Вони мають самостійний характер. А деякі вчені навіть переконані в тому, що санкція є обов'язковим структурним елементом будь-якої кримінально-процесуальної норми, бо її завжди можна вивести логічним шляхом. Не вдаючись у дискусію з цього питання, зазначимо, що кримінально-процесуальні санкції як реакція на процесуальні порушення в кримінально-процесуальному праві відіграють роль гарантій виконання всіма суб'єктами процесу своїх обов'язків, у тому числі й у частині реалізації принципу публічності.

Відомчий контроль є чи не найефективнішою гарантією реалізації принципу публічності в кримінальному процесі. «Гарантійні складові» відомчого контролю в реалізації принципу публічності визначаються повноваженнями керівних органів того чи іншого відомства щодо підлеглих їм по службі органів. Наприклад, аналіз повноважень начальника слідчого відділу, викладених у ч. 1 ст. 1141 КПК (контроль за своєчасністю дій слідчих по розкриттю злочинів і запобіганню їм, вжиття заходів до найбільш повного, всебічного і об'єктивного провадження досудового слідства в кримінальних справах), дає підстави для висновку, що всі вони спрямовані на реалізацію саме принципу публічності в діяльності підлеглих слідчих.

Для того щоб вплив начальника слідчого відділу на хід розслідування був дієвим, законодавець установив, що вказівки начальника слідчого відділу є обов'язковими для виконання слідчим'. Указівки начальника мають на меті не втручання в діяльність слідчого і здійснення на нього впливу, а сприяння досягненню мети кримінального процесу в конкретних кримінальних справах. Як правило, вони спрямовані на активізацію процесуальної діяльності, оскільки визначають найефективніші для вжиття слідчим заходи в ситуації розслідування, що склалася на певний момент провадження у справі. Настанови начальника слідчого відділу, що містяться у його вказівках, сприяють, таким чином, реалізації принципу публічності.

Виняток складають лише вказівки начальника слідчого відділу (і прокурора) про притягнення як обвинуваченого, про кваліфікацію злочину і обсяг обвинувачення, про направлення справи до суду з обвинувальним висновком або про закриття справи (ч. 2 ст. 114 КПК). Ці вказівки стосуються найважливіших рішень, які можуть бути прийняті слідчим і якими зачіпаються найцінніші права громадян. Тому знову спостерігаємо взаємодію положень щодо публічності (наступальності у викритті винного) і прав громадян, яка тут є специфічною. Особливість такої взаємодії дістає вияв у тому, що питання щодо прийняття чи неприйняття певного рішення, яке може бути на користь того чи іншого заінтересованого суб'єкта, вирішується між державними органами, які здійснюють функцію обвинувачення.

Коли начальник відділу вважає, що слідчий з якихось причин не може реалізувати вимоги, що випливають із принципу публічності, він може передати кримінальну справу іншому слідчому або ж доручити провадження у справі декільком слідчим, а в деяких випадках і особисто провести досудове розслідування (ч. 2 ст. 1141 КПК).

Відомчий контроль притаманний і діяльності інших органів, які ведуть кримінальний процес, з особливостями, що випливають із функцій, здійснюваних ними в кримінальному процесі. Якщо державний орган виконує обвинувальну функцію, то й відомчий контроль головним чином спрямований на забезпечення принципу публічності в частині реалізації обвинувальної функції (орган дізнання, прокурор). Якщо ж ідеться про функцію вирішення справи, то відомчий контроль не може виходити за межі реалізації цієї функції судом. Тут треба враховувати положення принципу незалежності суду при вирішенні конкретних кримінальних справ (ст. 126 Конституції України, ст. 14 Закону України «Про судоустрій України»).

Прокурорський нагляд як гарантія забезпечення реалізації принципу публічності проявляє свою дію в стадіях порушення кримінальної справи та досудового розслідування, де прокурор наглядає за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання і досудове слідство.

У суді прокурор користується в основному такими ж повноваженнями, як і інші суб'єкти, що представляють сторону обвинувачення, за винятком тих, що випливають із функції підтримання ним перед судом державного обвинувачення.

Таким чином, прокурор у судових стадіях не може гарантувати реалізацію принципу публічності судом, бо останній є процесуально незалежним органом, який захищений законом від будь-якого впливу, у тому числі й від впливу прокурора. У судовому засіданні прокурор може подбати про публічні інтереси лише шляхом використання наданих йому особисто як одному із суб'єктів сторони обвинувачення прав (подавати докази, брати участь у їх дослідженні, заявляти клопотання тощо – ч. 2 ст. 264 КПК). Реалізація положень принципу публічності в судових стадіях процесу є завданням суду, який також повинен діяти в загальносуспільних інтересах. Тому прокурор, який є однією зі сторін судового процесу, не має права здійснювати нагляд за представником однієї з гілок державної влади – судом – під час здійснення ним правосуддя.

У зв'язку з цим фактично втратила чинність ч. 2 ст. 25 КПК «Прокурорський нагляд у кримінальному судочинстві», якою прокурор зобов'язується в усіх стадіях кримінального судочинства своєчасно вживати передбачених законом заходів до усунення всяких порушень закону, від кого б ці порушення не виходили. Вважаємо, що ця норма закону повинна бути виключена з КПК. У кримінально-процесуальному законі цілком достатньо ст. 227, якою врегульовано порядок здійснення нагляду прокурора досудовому провадженні.

Однією з обов'язкових вимог, що ставляться до процесуальних рішень, які приймаються органами, котрі ведуть кримінальний процес, є їхня обґрунтованість (ст. 130 КПК – щодо постанов слідчого, а ст. 323 КПК – щодо вироку суду). Тільки належним чином обґрунтований процесуальний акт може виконати своє функціональне призначення. Обґрунтування процесуальних рішень слід визначати як раціональне пояснення суб'єктом, який веде кримінальний процес, причин (підстав) прийняття того чи іншого рішення, з зазначенням юридично прийнятних для нього і його референтної групи обставин, що спонукали його до вибору саме цього рішення. Поняття обґрунтування тісно пов'язане з доказуванням у кримінальній справі.

Ю.К. Орлов навіть вживає термін «доказування-обґрунтування», визначаючи, що воно являє собою діяльність з переконання можливих адресатів доказування в істинності представлених знань (суджень, висновків). Сутність цієї діяльності, - пише він далі, – полягає в логічному обґрунтуванні певної тези.

В українській мові під референтною групою розуміють реальну або умовну соціальну спільноту, з якою індивід порівнює себе як з еталоном і на норми, думки, цінності й оцінки якої він орієнтується у своїй поведінці і в самооцінці. Референтна група виконує нормативну і порівняльну функції. Перша дістає вияв у мотиваційних процесах: як джерело норм поведінки, соціальних установок і ціннісних орієнтацій індивіда. Порівняльна функція проявляється в перцептивних процесах (перцепція – сприйняття) як еталон, за допомогою якого індивід може оцінити себе й інших.

Доказування-обґрунтування знаходить зовнішній вияв у здійсненні окремих процесуальних актів.

У плані реалізації принципу публічності «гарантійна цінність» обґрунтування процесуальних рішень проявляється у двох аспектах.

По-перше, для того, щоб обґрунтувати свої рішення, органи дізнання, слідчі, прокурори й судді повинні покласти у його основу такі докази, з допомогою яких орган, що прийняв рішення, зможе переконати членів своєї референтної групи (органи відомчого контролю, прокурорського нагляду, судового контролю; суб'єктів, що представляють інтереси «третіх осіб», - захисників підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, представників потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача і самих цих осіб, законних представників та інших) у необхідності прийняття саме такого рішення і не залишить у них жодних сумнівів у його правильності. Достатня і якісна сукупність доказів може бути здобута у результаті активної, цілеспрямованої процесуальної діяльності з повного, всебічного і об'єктивного дослідження обставин кримінальної справи.

По-друге, кожне рішення в кримінальній справі повинне мати письмову форму. «Така форма матеріалізує прийняте рішення, індивідуалізує його у зовнішньому середовищі, а значить, і в системі інших процесуальних актів, що дозволяє ... забезпечити можливість перевірки такого акта прокурором з точки зору його законності та обґрунтованості». Слід додати, що можливим адресатом процесуального акта органу досудового розслідування є не лише прокурор, але й усі суб'єкти кримінального процесу, здійснюваного в конкретній кримінальній справі, а також усі суб'єкти, що входять до числа референтної групи. Одні з цих суб'єктів мають право перевіряти прийняті процесуальні рішення силою свого службового становища (начальник слідчого відділу, прокурор, голова суду тощо). Іншим право на ознайомлення з рішеннями у справі та їх оскарження надано законом в інтересах захисту своїх або представлюваних прав у кримінальному процесі (потерпілий, його представник, обвинувачений, захисник та інші). Щоб знизити ймовірність скасування процесуального рішення або його оскарження, орган, який веде процес, змушений проявляти не тільки добропорядність, а й ініціативність та активність у з'ясуванні обставин справи.

Таким чином, необхідність обґрунтування кожного процесуального рішення стимулює активність органів, що ведуть процес і приймають рішення, до вжиття всіх передбачених законом заходів для встановлення обставин злочину та притягнення винних до кримінальної відповідальності, гарантуючи реалізацію публічних інтересів у кримінальному процесі.

Окремо треба виділити й таку процесуальну гарантію, як право на оскарження дій і рішень органів, які ведуть процес. Це право суб'єктів кримінального процесу випливає з принципу диспозитивності. Але, як було показано, принципи публічності й диспозитивності в процесі є взаємопов'язаними. Право на оскарження процесуальних дій і рішень є засобом забезпечення суб'єктами процесу власних інтересів у кримінальній справі. Водночас наявність зазначеного права дисциплінує службових осіб органів дізнання, досудового слідства, прокуратури й суду при здійсненні діяльності з порушення, розслідування, розгляду та вирішення справ.

Дисциплінуюча функція права на оскарження дістає вияв у тому, що органи, які ведуть процес, повинні діяти таким чином, щоб звести до мінімуму випадки оскарження власних дій і рішень. У разі вжиття цими органами всіх заходів до пізнання істини у справі суб'єкти права на оскарження, як правило, відмовляються від подання скарг. Більшість скарг у кримінальних справах пов'язані з необ'єктивним розслідуванням або судовим розглядом справ, зволіканням у проведенні слідчих дій та іншими діями чи бездіяльністю органів, які ведуть кримінальний процес. Виконання ж ними у повному обсязі обов'язку, передбаченого ст. 4 КПК, по-перше, може попередити подання скарг заінтересованими суб'єктами процесу, а по-друге, навіть у разі, подання скарги, вона скоріше за все, буде залишена відповідним вищестоящим (в організаційному чи процесуальному плані) органом без задоволення як необґрунтована.

Крім розглянутих гарантій, що будучи загальними для реалізації всіх правових положень, якими регламентується діяльність у кримінальному процесі і які проявляють свою дію під час реалізації принципу публічності, слід виділяти також гарантії, які забезпечують реалізацію, головним чином, тільки цього принципу, як одного з основних правових положень кримінально-процесуального права (приватні гарантії реалізації принципу публічності).

До числа таких гарантій належить право органів, які ведуть процес, застосовувати до суб'єктів кримінального процесу заходи процесуального примусу (запобіжні та інші). Юридична природа заходів процесуального примусу характеризується тим, що вони не є кримінально-правовими санкціями, пов'язаними з визнанням винних у вчиненні злочину. Вони, на відміну від санкцій у кримінальному праві, «повинні забезпечити нормальну кримінально-процесуальну діяльність», у деяких випадках сприяти забезпеченню виконання вироку, а також відшкодуванню шкоди, завданої злочином, і можливій конфіскації майна. На забезпечення (гарантування) примусом виконання завдань кримінального процесу вказують й інші автори.

Так, І.Л. Петрухін з урахуванням виконуваних завдань і цілей кримінального судочинства класифікує заходи процесуального примусу на п'ять груп. Першу групу, вважає він, становлять заходи кримінально-процесуального примусу, спрямовані на попередження і припинення протиправної діяльності обвинувачених (підозрюваних); другу – заходи, що забезпечують процес збирання, перевірки й оцінки доказів, установлення істини у справі; третю – заходи, що забезпечують процес розслідування, судового розгляду й участі в ньому обвинуваченого; четверту – заходи, що сприяють забезпеченню виконання вироку; п'яту – заходи, спрямовані на відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином, і можливо у конфіскацію майна.

Як бачимо, кожна з п'яти груп заходів процесуального примусу віддзеркалює його забезпечувальний (гарантійний) характер для досягнення суспільно корисних цілей під час провадження в кримінальних справах. Важливо підкреслити, що для примусу в кримінальному процесі є характерним те, що він втілюється в життя незалежно від волі зобов'язаної особи та має правообмежувальний характер. Але, головне, для нього є характерним те, що він включається в роботу механізму правового регулювання лише в разі невиконання процесуальних обов'язків. Як було показано, більшість обов'язків, установлених законодавцем для суб'єктів кримінального процесу, спрямовані на реалізацію принципу публічності. У гарантуванні його реалізації й полягає функціональне призначення примусу в кримінальному процесі.

Запобіжні заходи, згідно з ч. 2 ст. 148 КПК, застосовуються за наявності достатніх підстав уважати, що підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений буде намагатись ухилитися від слідства й суду або від виконання процесуальних рішень, перешкоджати встановленню істини у справі або продовжувати злочинну діяльність. Кожна з можливих дій підозрюваного чи обвинуваченого, зазначених у цій нормі, спрямовується на ігнорування положень, що випливають із принципу публічності, заважає органу дізнання, слідчому, прокуророві й судді вжити всіх заходів до розслідування і судового розгляду справи. Для гарантування виконання вимог принципу публічності в кримінальному процесі законодавець передбачив також можливість застосування до суб'єктів процесу інших заходів процесуального примусу. Так, наприклад, якщо обвинувачений, який є службовою особою, може неґативно впливати на хід досудового чи судового слідства (тобто заважати здійсненню публічної діяльності), слідчий зобов'язаний відсторонити його від займаної посади.

До числа приватних гарантій аналізованого принципу слід віднести також гарантовану законом взаємодію органів, які ведуть кримінальний процес, з іншими державними та недержавними органами, як можливість у необхідних випадках звернутися до останніх по допомогу в установленні тих чи інших обставин злочину. Орган дізнання, слідчий, прокурор і суд (суддя) у реальному кримінальному процесі, як правило, не можуть самостійно вжити всіх заходів, зазначених у ст. 4 КПК. Це зумовлено об'єктивними причинами, такими як відсутність у цих органів права провадити оперативно-розшукові дії, здійснювати дослідження обставин справи, якщо це потребує наукових, технічних або інших спеціальних знань. У першому випадку згадані органи звертаються до державних органів, уповноважених законом на здійснення розшукових (нелегальних) дій, у другому – до експертних установ або до окремих експертів.

Найчастіше взаємодія із зазначеними суб'єктами здійснюється в межах провадження окремих слідчих дій. Тому ці гарантії треба розглядати як частину гарантій доказової діяльності. Серед них можна виділити такі як надання органом дізнання допомоги слідчому при провадженні ним слідчих дій (ч. 3 ст. 114 КПК); обов'язок перекладача зробити повно і точно доручений йому переклад (ч. 2 ст. 128 КПК); обов'язок спеціаліста з'явитися за викликом слідчого; використовуючи свої спеціальні знання і навички, сприяти йому у виявленні, закріпленні та вилученні доказів; звертати увагу слідчого на обставини, пов'язані з виявленням та закріпленням доказів; давати пояснення з приводу спеціальних питань, що виникають під час проведення слідчої дії (ч. 2 ст. 1281 КПК) та інші.

Проаналізовані кримінально-процесуальні гарантії здійснюють системний забезпечувальний вплив на реалізацію принципу публічності в діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури й суду під час провадження в кримінальних справах.

Джерело – глава з монографії:

Карабут Л.В. Принцип публічності у кримінальному процесі України: Монографія / МВС України, Луган. держ. ун-т внутр. справ ім. Е.О. Дідоренка. – Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2010. – 168 с.