Під категорією інформаційне законодавство (право) України ми будемо розуміти сукупність нормативно-правових актів, які регулюють суспільні відносини, пов'язані з обігом інформації. Згідно ст. 4 Закону України "Про Інформацію" законодавство про інформацію складають: Конституція України, зазначений Закон України "Про Інформацію", законодавчі акти про окремі галузі, види, форми і засоби інформації, міжнародні договори та угоди, ратифіковані Україною, та принципи і норми міжнародного права.

Звернемо увагу на те, що єдиної точки зору на характер відносин, що регулює інформаційне законодавство, в теорії інформаційного права немає. Більшість дослідників (В.А. Копилов та ін.) вважають, що інформаційне законодавство регулює виключно відносини, безпосередньо пов'язані з обігом інформації, що виникають в інформаційній сфері у зв'язку з реалізацією інформаційних прав та свобод, здійсненням інформаційних процесів при обігу інформації.

Стаття 1 Закоту України „Про інформацію” від 2 жовтня 1992 року дає визначення інформації, під якою розуміються „документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі”. В цілому Закон „Про інформацію” встановлює загальні правові основи одержання, використання, поширення та зберігання інформації, закріплює право особи на інформацію в усіх сферах суспільного і державного життя України, а також систему інформації, її джерела, визначає статус учасників інформаційних відносин, регулює доступ до інформації та забезпечує її охорону, захищає особу та суспільство від неправдивої інформації.

Розглядаючи сутність інформації та її значимість в житті суспільства і окремої особистості, у багатьох джерелах прийнято цитувати відомі слова батька кібернетики Норберта Вінера: „Інформація – це інформація, а не енергія і не матерія”. В цьому визначенні інформація становить окрему категорію поряд з енергією та матерією. Але, слід зазначити, що інформаційні процеси неможливі без використання цих двох субстанцій і нерозривно пов'язані між собою.

„Інформація – це позначення змісту, що одержується з зовнішнього світу в процесі нашого пристосування до нього і пристосування до нього наших почуттів. Процес одержання і використання інформації є процесом нашого пристосування до випадковості зовнішнього середовища і нашої життєдіяльності в цій сфері” (Н. Вінер). Іншими словами, інформація проникає у всі пори життя людей і суспільства, а життя неможливе в інформаційному вакуумі.

Необхідно звернути увагу на те, що на сьогоднішній день не існує загальноприйнятого та вичерпного тлумачення терміну „інформація”. З латини „інформація” означає ознайомлення, роз'яснення, виклад; повідомлення про стан справ або діяльності; відомості про що-небудь.

Категорія „інформаційне право” може розглядатися в кількох розуміннях:

• як галузь права, тобто сукупність юридичних норм (правил поведінки), що регулюють суспільні відносини в сфері обігу інформації;
• як суб'єктивне право, що характеризує можливість для суб'єктів інформаційних відносин вільно одержувати, використовувати, поширювати та зберігати відомості, необхідні їм для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій;
• як наука, тобто область юриспруденції, що вивчає інформаційне законодавство (право), практику його застосування, досліджує проблеми вдосконалення інформаційно-правових норм;
• як навчальний курс, що пов'язаний із викладанням науки інформаційного права, який висвітлює питання визначення поняття інформаційного права та предмету його регулювання, з'ясовує його завдання, місце в системі права, історичні питання формування цієї галузі та окремих її інститутів, включає питання теоретичних концепцій (шкіл) інформаційного права та питання інформаційного права іноземних держав тощо.

Від часу набуття Україною незалежності гостро постало питання формування правових інститутів, що не були відомі національному законодавству. В першу чергу це стосується обігу різного роду інформації.

Справа в тому, що авторитарне радянське суспільство за своєю природою не передбачало механізмів отримання людиною повної, об'єктивної та достовірної інформації. Як воно і не передбачало надійних механізмів захисту інформації про конкретну особу. Таке суспільство могло тільки пригнічувати своїх членів, втручатися в їхнє особисте життя, висвітлюючи на „доске позора” людину та її певні особисті подробиці життя та іншим чином обмежувати громадянські права. Громадянину такої держави було проблематично цивілізовано виїхати за кордон, щоб він, не дай Боже, не отримав „порції капіталістичної пропаганди”. Годі й казати про радянські засоби масової інформації, мниму свободу їхньої діяльності та права журналістів. Будучи складовою частиною авторитарного режиму, засоби масової інформації за часів колишнього СРСР у своїй діяльності спиралися на партійні постанови та вказівки, а не на правові документи. Поширювана ЗМІ інформація детально проходила через щільні механізми глобальної цензури.