Національна свобода як прояв політичної і економічної свободи
Сьогодні в Україні не має жодного політичного діяча чи «пересічного» політолога або юриста, які б не говорили про права і свободи громадян нашої держави, не піклувалися про їх стан (adhiber diligentiam) та не «захищали» (ad defendendum) від свавілля влади, опозиції або тих і інших разом взятих. Тобто, лементу з цього приводу багато, але все в основному зводиться до декларування прав і свобод громадян у Конституції або інших законодавчих актах країни.
Без сумніву, формальна (юридична) наявність прав і свобод є суттєвою характеристикою держави, але її недостатньо для характеристики соціального статусу особи, оскільки різні суспільства мають різні соціальні можливості для забезпечення цих прав і свобод. Будучи відбитком політичних і правових вимог, моральних ідеалів економічно домінуючої частини населення, права й свободи в державах перехідного типу виражають її економічні інтереси і є привілеєм економічно, а отже, і політично панівної соціальної верстви.
Звичайно, права й свободи можуть виступати і як абстрактна категорія, і як об’єктивована, матеріалізована. Від останнього сучасні українські політики й учені намагаються відійти навмисно. Конкретний вираз прав і свобод людини (перелік, обсяг), по-перше, категорія історично визначена, по-друге, – об’єктивно й неминуче соціально диференційована. Абстрактне визнання прав і свобод для всіх громадян України (формально-юридичне) має вельми відносну цінність, якщо більшість людей через внутрішні й зовнішні умови, матеріальне та духовне убозтво будуть не в змозі оцінити їхнє значення й конкретно скористатися з них. Свобода, якщо вона не підтримується мінімумом економічної самостійності, звільненням від болісної неможливості задовольнити нагальні потреби людини, не існує для неї. У цьому випадку індивідуум є заручником своєї убогості, ображений своєю залежністю, і життя уявляється йому тільки в одному матеріальному аспекті: він вільний за правом (за Конституцією), але фактично залежний. Відчуття залежності буде постійно посилюватися прямо пропорційно погіршенню його матеріального становища. Саме для забезпечення реальної свободи держава перехідного періоду повинна перейти до принципу здійснення «середньої свободи». Між «середньою свободою», поширюваною на більшу частину суспільства, і необмеженою свободою, забезпечуваною небагатьом за рахунок багатьох, краще вибрати «середню свободу» й таким чином спробувати уникнути різких проявів соціальних конфліктів і криміногенних ситуацій. Громадянин повинен мати не тільки право на щось, наприклад, на вищу освіту, але й можливості для його реалізації.
Свобода особи межує з проблемою національної свободи, яку слід розглядати як частину проблеми політичної свободи. У свою чергу, остання не мислиться без свободи соціальної. Полемізуючи з цього приводу з К. Марксом, М.К. Михайловський слушно зауважив, «що демон національного самолюбства й національної виключності постійно буде стояти на шляху класової боротьби». Говорячи конкретно про Російську державу, публіцист стверджував, що там, де весь патріотизм пішов у барабанно-географічні погляди на великі країни, там порвано зв’язок між окремими частинами народу. Однак водночас національному чиннику він надає величезного значення як самостійному рушієві історії.
Розвиваючи цю думку, він пише, що заснована Марксом міжнародна спілка робітників, організована з метою класової боротьби, не завадила французьким і німецьким робітникам у момент національного зворушення різати й розоряти один одного. І навряд чи є підстава думати, що (принаймні, у найближчому майбутньому) в разі війни справи підуть інакше. При цьому він указує на історично вивірений секрет «перетворення... ворожих між собою суспільних класів у єдину націю: варто тільки відвернути їхню увагу від внутрішніх справ до зовнішнього іноплемінного ворога».
На жаль, досі можновладці успішно використовують це правило, відвертаючи марґінальні верстви населення постсоціалістичних країн від їхнього тяжкого становища різним набором «брудних» засобів маніпулювання громадською думкою – від биття фізіономій депутатів у парламенті до цькування інших народів. Особливо в ходу в бідних країнах «викриття» розкрадань і розбазарювання мільйонів і мільярдів коштів чиновниками (як правило, з «табору» противника і, як правило, попереднього уряду). Але з усього цього випливає один безперечний висновок – криза влади наявна, і вона (влада) не має вже у своєму арсеналі інших дієвих засобів «промивання» умів свого народу, крім крайніх, на які вона поки боїться піти, – це арешти, показові «судові» процеси чи конфронтація з сусідніми державами. Якщо справи підуть геть кепсько й країні буде загрожувати соціальний вибух (революція) чи відсторонення від влади (кормушки) якої-небудь олігархічної групи надовго й всерйоз, то влада може піти й на загострення відносин з іншими державами й спробувати їх звинуватити в усіх наших лихах і «негараздах». А глобальна, світова криза цьому тільки сприяє.
Міжнаціональні конфлікти незмінно пов’язані з масовими порушеннями прав людини, які є наслідком прагнення кожного з народів реалізувати своє право на самовизначення й таким чином (за національною ознакою) дійти до поділу в цьому випадку залишків «пирога» радянської власності. Татарам потрібен не просто Крим (до речі, їхня історична батьківщина, і це також незаперечний факт), а насамперед дієва власність – його Чорноморське узбережжя, а не безплідні степи й солончаки півострова.
Виходячи з цього можна відповісти і на питання про існування в Україні «титульної нації». Бо це є спроба з одного боку прикрити історичну і інтелектуальну ущербність і неспроможність носіїв ідеї «титульної нації», яких протягом багатьох віків постійно принижували і не давали розвинутися в «об’єктивну» націю угорці, мадьяри, поляки, росіяни тощо. І тепер вони щоб возвеличити і поставити себе поряд з самодостатніми авторитетними націями назвалися «титульною нацією» і таким чином принизили весь український багатонаціональний народ загалом. З іншого боку, і це, мабуть, головне, це є ніщо інше як спроба прорватися до «кормушки» (влади і власності) при відсутності інших достоїнств (розуму, таланту, широті мислення, організаторських здібностей тощо) за принципом приналежності до якоїсь міфічної «титульної нації», коріння якої на їх думку губиться десь у сивій давнині, в аріях та трипільській культурі.
Дійсно, право на самовизначення – невід’ємне право народу й нації, однак його здійснення аж ніяк не може суперечити правам та інтересам окремих людей, які проживають у реґіоні етносу, що самовизначається. Інший підхід до розв’язання національних проблем у сучасних умовах безперспективний.
У цьому зв’язку знову доречно пригадати висловлення ідеолога народницького руху в Росії М.К. Михайловського про право нації на самовизначення. Він спробував вникнути в суть цієї проблеми, розкрити причини боротьби за самовизначення народів, націй і національних меншин. Результати його аналізу становлять безсумнівний інтерес і для нас сьогодні.
Джерело: Левченков О.І. «Національна свобода як прояв політичної і економічної свободи»