Фінансовий контроль

Фінансовий контроль – заснована на сукупності знань система спостережень, досліджень і перевірок (моніторинг) контролюючими органами ефективного функціонування, розвитку та використання державної власності, зокрема державних бюджетних і позабюджетних фінансових ресурсів, раціональності прийнятих у цій сфері управлінських рішень, своєчасність виявлення необґрунтованих відхилень та їх необхідного врахування відповідно до вимог чинного законодавства.

Фінансовий контроль – важлива підсистема економічного та державного контролю, функція процесу управління. Як підсистема економічного контролю, фінансовий контроль перебуває у відносинах субординації в системі базисних відносин, як складова державного контролю – в межах суспільних відносин (базисних і надбудовних – правових, політичних тощо).

Економічний зміст фінансового контролю залежить від характеру державної влади, передусім типу соціально-економічної системи фінансового контролю щодо речового змісту відносять до загальноекономічних категорій, оскільки він відображає спільні риси контролю за рухом (акумулюванням, розподілом і використанням) фінансових ресурсів в органічному взаємозв'язку з процесом відтворення (сукупного суспільного продукту, робочої сили, інших елементів економічної системи). На речовий зміст цієї категорії накладається специфічна суспільна форма, яка надає фінансовому контролю антидемократичного, експлуататорського характеру, з одного боку, і демократичного, справедливого – з іншого.

Фінансовий контроль виник за рабовласницького ладу (IV–III ст. до н.е.) з появою приватної власності (заснованої на експлуатації безпосередніх працівників, з одного боку, та власної праці – з іншого), класів, товарно-грошових відносин і держави. Об'єктом власності були раби, що передбачало необхідність їх розподілу (в т.ч. перерозподілу), а також розподілу награбованого під час війн майна, інших цінностей. Важлива риса фінансової системи рабовласницького ладу на початкових етапах його розвитку – ототожнення доходів і витрат глави держави з доходами і витратами самої держави. Певною мірою процес розмежування цих фінансових ресурсів відбувся лише в часи Римської республіки, з появою казни Римського сенату і казни імператора. В Афінах (V ст. до н. е.) доходи і видатки держави контролювали Народні збори. Оскільки головною статтею доходів державного бюджету були податки, їх вилучали переважно у формі відкупів уповноваженими від держави особами (відкупщиками), які отримували це право за певну плату. Щоб компенсувати ці витрати й отримати додатковий дохід, відкупщики чинили свавілля під час вилучення податків, виконання селянами різних державних повинностей. Певний контроль за видатками з державного бюджету в Римській імперії здійснював сенат, але апарат фінансового контролю утримувався за рахунок поборів з населення, що унеможливлювало справедливе виконання ним цієї функції. За рабовласницького способу виробництва фінансовий контроль набув характеру авторитарної влади, грубого деспотизму й підкорення. За феодалізму (V–XI ст.) у нині розвинутих країнах Західної Європи переважаючими формами земельної ренти була відробна й продуктова, і розвиток товарно-грошових відносин на селі був обмежений, а грошові податки – незначні. Такі податки набули поширення в містах з розвитком ремесла, торгівлі, формуванням єдиного внутрішнього ринку. Незважаючи на зростання обсягів державних видатків (пов'язаних з веденням тривалих війн, утриманням королівського двору, наявності державної соляної, горілчаної, тютюнової монополії та ін.), фінансового контролю не існувало через відсутність розмежування державних фінансів і фінансів королів. Важливим джерелом доходів державного бюджету був продаж посад. З переходом від продуктивної ренти до грошової податки з селян збирали також відкупщики, які, привласнюючи значну їх частку, збагачувалися, як лихварі і купці. Чітке розмежування державних фінансів і фінансів першої особи країни відбулося за капіталізму. Водночас у деяких країнах (Англія, Франція) парламент регламентував систему оподаткування, затверджував державний бюджет (спершу встановлювалися лише державні витрати), тобто утверджувався фінансовий контроль. Його об'єктами в Італії, Німеччині та Франції стали Рахункові палати. На сучасному етапі у розвинутих країнах фінансовий контроль у державах парламентського типу здійснює парламент, у президентських – виконавча влада. Спільні риси такого контролю зафіксовані в принципах Лімської декларації, прийнятої в 1997 на Конгресі Міжнародної організації вищих контролюючих органів фінансового контролю вважається частиною державного регулювання з метою виявлення відхилень від прийнятих положень і порушень принципів законності, ефективності та економії ресурсів. Здійснюється передусім у формі попереднього контролю, для вжиття певних коригуючих заходів й недопущення таких порушень в майбутньому і навіть отримання компенсації на заподіяні збитки. Недоліки попереднього контролю – значне навантаження на працівників контролюючого органу. Вищий контролюючий орган повинен бути зовнішнім (не створеним всередині відповідних організацій), що забезпечує незалежність його дій і прийнятих рішень від стороннього впливу, тобто функціональну та організаційну незалежність на основі положень Конституції. Відповідно незалежність членів цього контролюючого органу також має бути гарантована Конституцією, передусім їх відкликання. Матеріальна основа такої незалежності – фінансова незалежність (забезпеченість відповідними ресурсами для виконання поставлених перед вищим органом фінансового контролю завдань). Перевірка вищим контролюючим органом діяльності уряду (окремих підзвітних йому органів) не означає підпорядкування уряду, який повністю відповідає за свої дії незалежно від оцінок експертів цього органу. Для виконання своїх функцій вищий контролюючий орган має право доступу до потрібних документів, інформації. У разі виявлення недоліків, відхилень від законодавче прийнятих рішень перевірені організації повинні інформувати його у встановлений термін про вжиті заходи. Вищий контролюючий орган може подати експертний висновок (у т. ч. зауваження) щодо проектів законів та інших постанов з фінансових питань. Свою діяльність він здійснює згідно із затвердженою програмою. Вибірковий контроль проводять на основі певної моделі, він повинен забезпечити достовірність отриманих висновків Конституцією передбачено щорічне подання опублікованої доповіді про результати роботи контролюючого органу до парламенту або до інших компетентних органів про особливо важливі справи – одразу після її складання. Об'єкт контролю цього органу – процес управління державними фінансами (національним бюджетом), позабюджетними коштами, а також державними органами та організаціями, створеними за кордоном. Важливою ланкою діяльності таких органів є контроль за сплатою податків процес організації роботи податкових служб та їх економічна ефективність, виконання державних контрактів і громадських робіт, діяльність змішаних підприємств (з участю держави та наддержавних форм капіталу), організацій, які субсидіює держава, а також міжнародних і багатонаціональних організацій. У більшості розвинутих країн світу, в т. ч. у країнах ЄС, фінансовий контроль здійснює Рахункова палата, а також урядові контрольно-ревізійні служби. Так, у ФРН, Фінляндії та в інших країнах Рахункова палата контролює діяльність усіх федеральних підприємств з 50% участю державних організацій та відомств, якщо вони розпоряджаються фінансами держави, в Австрії – ще й діяльність місцевих органів влади, благодійних фондів, в Угорщині –діяльність податкового управління, державної митниці, управління гербових зборів і господарську діяльність політичних партій. Контролюючі органи, згідно з принципами Лімської декларації, є незалежними, призначаються на триваліший (порівняно з повноваженнями парламентів) термін (в Австрії, Німеччині та Угорщині на 12 років), можуть бути звільнені з посади лише за згоди парламенту, підпорядковуються тільки закону тощо. Достовірність отриманих ними результатів забезпечується високим рівнем професійної та освітньої підготовки (в Канаді з-поміж більш як 600 працівників апарату Генерального ревізора – 15 докторів наук, в Україні зі 180 фахівців – 20 кандидатів і докторів наук), доповіді публікуються в офіційних журналах, обговорюються в пресі, у деяких країнах (зокрема у Франції) вищий контролюючий орган визначає ступінь вини відповідальних осіб за допущені зловживання у використанні державних коштів і виносить вироки Голова (або президент) Рахункової палати обирається в одних країнах (у т.ч. в Україні) парламентом, в інших – рішенням Кабінету міністрів і зараховується до виконавчої влади.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.