Економічна інтеграція

Економічна інтеграція – процес зближення і поступового об'єднання національних економічних систем, сучасна найрозвинутіша форма інтернаціоналізації господарського життя. Об'єктивною економічною основою і е є високий ступінь розвитку інтернаціоналізації господарського життя, зокрема продуктивних сил, техніко-економічних, організаційно-економічних, виробничих відносин і господарського механізму інтернаціоналізація продуктивних сил зумовлена насамперед процесом переростання продуктивними силами кожної з інтегруючих країн своїх національних меж. Ця закономірність характерна передусім для розвинутих країн з відносно невеликим економічним потенціалом, формою її вияву є передусім експорт капіталу монополіями у вигляді прямих інвестицій. Так, довготермінові інвестиції великих компаній Франції у 1913-14 становили 9 млрд. дол., німецьких – 5,8, бельгійських, голландських і швейцарських разом – 5,5 млрд. дол.

Експорт капіталу американських монополій на той час сягав лише 3,5 млрд. дол. Високий ступінь інтернаціоналізації інших елементів господарського життя зумовив укладення в 1921 угоди про створення економічного союзу між Бельгією і Люксембургом, що передбачав координацію внутрішньої та зовнішньої економічної політики. У 1944 за участю цих країн і Нідерландів було створено митний союз «Бенілюкс» інтернаціоналізація техніко-економічних відносин зумовлена розвитком одиничного поділу праці (поділу всередині окремого підприємства) на міжнародній основі – інтернаціоналізація одиничного поділу праці.

У сфері матеріального виробництва розрізняють загальну, часткову та одиничну форми суспільного поділу праці. Загальна форма поділу праці всередині окремої країни – поділ на окремі сфери (наприклад, сфери матеріального і нематеріального виробництва) і галузі виробництва, що за межами національних країн виявляється у спеціалізації однієї країни переважно на виробництві, наприклад, продукції машинобудування, іншої – здебільшого на виробництві сільськогосподарської продукції. Через механізм зовнішньої торгівлі відбуваються обмін відповідними групами товарів і взаємодія національних економік. Часткова форма поділу праці всередині країни – поділ на окремі підгалузі, наприклад тваринництво і рослинництво в сільському господарстві. За межами національних держав ця форма виявляється у спеціалізації однієї країни, наприклад на виробництві вантажівок, іншої – легкових автомобілів та обміні окремими кінцевими продуктами через механізм зовнішньої торгівлі. Одинична форма поділу праці всередині окремої країни – поділ пращ в межах окремого підприємства, наявність окремих дільниць, цехів, бригад і відповідних професій. За межами окремих країн вона виражається у подетальній і поопераційній спеціалізації та кооперуванні виробництва між підприємствами різних країн. Вони стають своєрідними дільницями і цехами одного підприємства, що виготовляє кінцеву продукцію. Наприклад, із майже 9,5 тис. фірм-суміжників і субпідрядників в італійському автомобільному концерні ФІАТ приблизно 2 тис. розташовані за кордоном інтернаціоналізація одиничного поділу праці почалася з переходом від технологічного способу виробництва, основою якого є машинна праця, до технологічного, що базується на автоматизованій праці. Така трансформація у розвинутих країнах світу почалася з середини 50-х з розгортанням НТР. Виникли гігантські міжнародні науково-виробничі комплекси в передових галузях промисловості – автомобільній, хімічній та інших, що визначають сучасний НТП. Поява таких комплексів означає процес інтернаціональної концентрації виробництва. Становлення і розвиток міжнародних комплексів впливають на структуру народного господарства кожної з країн, створюють матеріальні передумови формування цілісного народногосподарського комплексу багатьох країн. Це зумовлено наявністю тісних технологічних, техніко-економічних зв'язків між різними сферами і галузями народного господарства, навіть якщо в окремих галузях перехід до нового технологічного способу виробництва ще не відбувся. Так, для нових типів автомобільних, хімічних підприємств тощо необхідні спеціальні види сировини і матеріалів. Виробництво їх, у свою чергу, потребує якісно нових типів устаткування. В органічній єдності процесів інтернаціоналізації продуктивних сил і техніко-економічних відносин відбуваються становлення та еволюція інтернаціонального технологічного способу виробництва. Розвиток його детермінує процес інтернаціоналізації виробничих відносин (економічної власності), найважливішою формою вияву якого є процес інтернаціоналізації капіталу. Першим етапом становлення і розвитку такого капіталу були міжнародні промислові монополії, в яких об'єднувався капітал підприємців, які створювали нові спільні підприємства, холдингові компанії тощо. Сучасні форми міжнародних промислових монополій – транснаціональні корпорації. Міжнародна концентрація і централізація виробництва зумовлюють міжнародну концентрацію і централізацію банківського капіталу, виникнення транснаціональних банків. Поряд з інтернаціоналізацією приватного та колективного капіталу здійснюється інтернаціоналізація державного капіталу (будівництво двома і більше державами великих спільних об'єктів економічної інфраструктури, освоєння і випуск складних типів сучасної техніки тощо). Переплетіння і зрощення цих форм інтернаціоналізації капіталу й зумовлює виникнення змішаних інтернаціональних форм економічної власності, найрозвинутішою з яких є формування бюджетів наднаціональних органів, створення єдиної податкової, кредитної та інших систем. Нерозривна єдність процесів інтернаціоналізації технологічного способу виробництва та економічної власності – інтернаціоналізація суспільного способу виробництва Він детермінує появу єдиних наднаціональних інститутів, що здійснюють уніфікацію господарських механізмів багатьох країн. Такими інститутами в ЄС є Комісія ЄС, Кабінет Міністрів ЄС, Парламент та ін. Інтернаціоналізація господарського механізму охоплює базисні та надбудовні процеси. До надбудовних належить уніфікація законодавства багатьох країн, їх політики та ін. Базисні аспекти інтернаціоналізації господарського механізму в єдності з інтернаціоналізацією суспільного способу виробництва формують цілісну інтернаціональну економічну систему. Економічна інтеграція виникає на вищому її ступені відбувається поступова інтеграція соціальної, політичної, правової, духовної та інших підсистем суспільних відносин. Конкретніше процеси економічної інтеграції виявляються у зближенні й поступовому об'єднанні процесу відтворення в окремих галузях народного господарства, у кредитно-фінансовій, валютній, торговій сферах тощо. Кожна з цих підсистем, якщо розглядати інтернаціоналізацію з погляду процесу відтворення, розвивається у конкретніших формах. Так, інтернаціоналізація продуктивних сил здійснюється у процесі інтернаціонального відтворення засобів виробництва, робочої сили, науки тощо інтернаціоналізація техніко-економічних відносин – у формі концентрації та комбінування виробництва на міжнародному рівні, міжнародної кооперації, спеціалізації тощо інтернаціоналізація виробничих відносин (економічної власності) – у процесі формування інтернаціональної вартості, цін, вирівнювання заробітної плати, норм прибутку, рівня інтенсивності праці, тривалості робочого дня тощо. Інтернаціоналізація господарського механізму передбачає зближення національних форм і методів державного регулювання економіки, зародження наднаціональних методів регулювання (Комісією ЄС) тощо. Процес інтернаціоналізації господарського механізму почався наприкінці XVIII ст., а економічна інтеграція – лише наприкінці 50-х XX ст. Це означає, що і е з'являється на певному етапі розвитку інтернаціоналізації господарського життя, коли взаємозв'язки між національними економічними системами стають такими тісними й стабільними, що поступово починається процес формування інтернаціонального відтворення у кожній із сфер (безпосередньому виробництві розподілі, обміні та споживанні), відбувається взаємопроникнення національних економічних систем. Те, що і е досягла найрозвинутіших форм у Західній Європі, пояснюється ідентичністю економічних структур цих країн, приблизно однаковим рівнем розвитку продуктивних сил. З огляду на це доцільно інтегрувати економіку України з окремими країнами СНД та Східної Європи, що прискорить створення матеріальних умов для вступу до ЄС. Договір про створення ЄС було укладено в 1957, його реалізація почалася з 1.1.1958. Впродовж 12 років (до 1.1.1970) шість країн цієї організації (ФРН, Франція, Італія, Бельгія, Голландія і Люксембург) мали створити єдиний митний союз, до 1980 – економічний і валютний, а в майбутньому – єдиний політичний і військовий союз. Договір передбачав створення єдиного ринку товарів і послуг, робочої сили і капіталів. Протягом перших п'яти років було скасовано кількісні обмеження (квоти, ліцензії) у торгівлі між країнами, послаблено певні обмеження в русі (експорті та імпорті) капіталів і робочої сили, а в 1968 – митні тарифи у взаємній торгівлі промисловими товарами і встановлено»єдиний митний тариф щодо третіх країн. Складнішим було формування єдиної сільськогосподарської, валютної, соціальної політики тощо Певною мірою це пояснюється розширенням ЄС. Так, у 1973 до "шістки" приєдналися Великобританія, Данія, Ірландія, у 1981 – Греція, в 1986 – Португалія та Іспанія, в 1995 – Австрія, Фінляндія і Норвегія. У 1991 на сесії ЄС підписано угоду між ЄС та ЄАВТ (Європейською асоціацією вільної торгівлі) про утворення Європейського економічного простору. У 1992 голова Комісії Ж. Делор підрахував, що протягом 34 років існування ЄС було 10 років динамізму, 5 років криз і 19 років застою. Тому економічна інтеграція між цими країнами не було досягнуто до 1980, і запровадження єдиної валюти, узгодження єдиної податкової, цінової політики тощо було відкладене до 1996, а згодом – до 1999. Багато статей договору виконано крім встановлення в основному єдиного митного союзу, громадяни країн-учасниць можуть вільно пересуватися всередині товариства без паспортів і віз (лише з посвідченням особи) почалося взаємне визнання свідоцтв та дипломів про освіту, громадяни більшості країн (крім Іспанії та Португалії) здобутій право на постійне проживання в іншій країні за наявності роботи (що означає створення єдиного ринку робочої сили), запроваджено спільну сільськогосподарську політику, майже без перепон здійснюється експорт та імпорт капіталу (що означає створення єдиного ринку капіталів). Експерти підрахували, що остаточне усунення торговельних перепон щороку заощаджуватиме 15 країнам приблизно 330 млрд. дол., а запровадження єдиної валюти – майже 10 млрд. дол. (таку валюту в готівковій формі буде запроваджено в 2001), ціни на споживчі товари через посилення конкуренції знижуватимуться на 4,5-5% щороку, темпи зростання економіки збільшаться на 4,5-7%, на 1,8–5,7 млн. – кількість робочих місць. Водночас економічна інтеграція цих країн супроводжується й чималими економічними втратами. Так, із сільськогосподарського обігу через надвиробництво продукції до 2000 вилучено майже 25 млн. га землі, знищується чимало сільськогосподарської продукції, незважаючи на те, що в цих країнах майже 35 млн. знедолених та ін. Економічна інтеграція супроводжує політична, юридична та інші види інтеграції у сфері надбудови. Наприкінці 90-х XX ст. у ЄС переважав конфедеративний устрій із вагомими елементами федерації. Такі органи цієї організації, як Рада та Комісія, наділені правом прийняття юридичне обов'язкових для держав-учасниць цього співтовариства рішень з широкого кола питань. Крім проблем вільного пересування товарів, послуг, робочої сили та капіталів, керівним органам співтовариства надано право вирішального голосу (наднаціональне право) у сільськогосподарській, антитрестівській, транспортній політиці та в зовнішній і внутрішній торгівлі. У 90-ті органи ЄС здобули право регулювати й валютні відносини. Тому справедливим є твердження Дж. Піндера (професора Королівського інституту міжнародних відносин Великобританії) про те, що «розвиток співтовариства з моменту його утворення може розглядатися як кроки до створення федеративної системи». Якщо інтеграція, на його думку, пошириться й на сферу безпеки, співтовариство стане федеративною державою. У разі прийняття наднаціональними органами законів лише у межах функцій які добровільно передають їм національні держави, закони окремих країн не можуть протиставлятися законам співтовариства і не повинна виникати проблема їх пріоритету. З прийняттям у 1986 єдиного європейського акта в разі конфлікту національного права і права співтовариства пріоритет надається останньому. Право співтовариства поширюється на всіх фізичних та юридичних осіб у країнах, а щоб воно набрало чинності, не вимагається згода всіх учасників співтовариства. До кінця 90-х сферами такого права, крім зазначених, стала єдина політика у соціальній сфері, охороні довкілля, фундаментальних дослідженнях, регіональна політика. До 2010, коли кількість держав ЄС зросте майже вдвічі, постане необхідність обрання президента, головною функцією якого стане координація діяльності держав співтовариства в політичній, військовій, соціальній, економічній та інших сферах. Крім офіційних членів ЄС (15 країн Європи), існують асоційовані члени. Наприкінці 90-х налічувалося понад 50 асоційованих з ЄС держав. До їх складу прагне увійти й Україна (див. Асоційовані з ЄС країни). Економічна інтеграція здійснюється також на рівні окремих галузей і супроводжується створенням наднаціональних інститутів. Так, у сфері вугільно-металургійної промисловості в 1951 було створено Європейське об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС), до якого увійшли шість країн ЄС, а з розширенням ЄС – Великобританія, Данія, Ірландія (1973), Греція (1981), Іспанія і Португалія (1986). В 1957 у сфері атомної промисловості у складі шести країн було створено Євратом (Європейське співтовариство з атомної енергії). В 1967 відбулося злиття органів ЄЕС, ЕОВС і Євратома в одну інституціональну організацію, і всі наднаціональні органи цих товариств почали називати органами Європейських співтовариств інтернаціоналізація продуктивних сил і техніко-економічних відносин здійснюється в різних частинах світового господарства неоднаково. Внаслідок цього виникають торгово-економічні угруповання, які, як і ЄС та інші економічні організації в Західній Європі, можна вважати регіональними формами економічної інтеграції. Наприкінці 90-х їх налічувалося приблизно 100. У Південній Америці до них належать Центральне-Американський спільний ринок (ЦАСР), Латиноамериканська асоціація вільної торгівлі (ЛАВТ), в Африці – Митний та економічний союз Центральної Африки та ін. Крім галузевої та регіональної форм, існує глобальна економічна інтеграція, зародковими формами якої можна вважати Генеральну угоду про тарифи і торгівлю та світову організацію торгівлі (ГАТТ/СОТ).

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.