Народне господарство

Народне господарство – це сукупність взаємопов’язаних суспільним поділом праці сфер та галузей економіки певної країни, які у процесі свого розвитку формують систему суспільного відтворення. Поняття «народне господарство» вживається як синонім «економіка країни», «національна економіка».

Первинна ланка народного господарства – це підприємство, організація або установа, які здійснюють виробництво і збут товарів, надають різноманітні послуги або виконують корисні для суспільства, його членів інші види робіт. Соціально-економічна природа народного господарства, його структура визначаються панівною формою власності на засоби виробництва.

У країнах із соціально-ринковою економікою народне господарство є сукупністю переважно приватних, колективних, в т.ч. акціонерних, підприємств, пов’язаних між собою суспільним поділом і кооперацією праці, механізмом державного регулювання. У колишньому СРСР переважала система державних підприємств, існували також колгоспно-кооперативні підприємства та особисті підсобні господарства населення.

Народне господарство країни характеризується певною структурою відтворювальною, галузевою, соціальною, територіальною. У різних країнах вона неоднакова і залежить від конкретних умов розвитку країни, природно-кліматичних, соціально-політичних, географічного положення тощо. Відтворювальна структура відображає поділ народного господарства на сфери матеріального і нематеріального виробництва, співвідношення між елементами сукупного суспільного продукту в натурально-речовій і вартісній формах. У колишньому СРСР, у т.ч. в Україні, майже 60% валового суспільного продукту спрямовувалося на відшкодування спожитих засобів виробництва, з другої його частини – новоствореної вартості (національного доходу) – 3/4 використовувалося на формування фонду споживання і приблизно чверть – фонду нагромадження.

Для характеристики народного господарства важливим є аналіз його галузевої структури. Галузь об’єднує підприємства, установи, які виробляють однорідну або споріднену продукцію, виконують однакові функції, види робіт, надають послуги населенню, суспільству. Галузі, що виробляють товари, матеріально-речову продукцію, утворюють сферу матеріального виробництва (промисловість, сільське господарство, будівництво, інші види виробництва), а установи, організації, що надають населенню різноманітні послуги, – сферу нематеріального виробництва, яка складається з двох важливих груп галузей. Перша група – освіта, наука, культура, охорона здоров’я, спорт – задовольняє духовні та фізичні потреби людини, друга – переважно галузі, які надають послуги населенню житлово-комунальне обслуговування, пасажирський транспорт, зв’язок, кредитування, управління, охорона громадського порядку. Тривалий час сфера нематеріального виробництва розглядалася як необхідна, але непродуктивна щодо створення в ній нової вартості, національного доходу. Однак і в цій сфері виробляються послуги, які мають споживчу вартість і вартість, тобто є товарами. Сфера нематеріального виробництва, яка залежить від виробничої, активно впливає на розвиток і ефективність матеріального виробництва. В умовах НТР, коли виробництво безпосередньо залежить від науки, освітньої та професійної підготовки працівників, стану їх здоров’я, умов життя, цей вплив посилюється. Тому існує потреба у випереджаючих темпах розвитку сфери нематеріального виробництва, що й спостерігається в розвинутих країнах світу. Сфера матеріального виробництва складається з окремих секторів – народногосподарських галузей: промисловості, сільського господарства та ін.

Кожна галузь народного господарства поділяється на великі комплекси. Зокрема промисловість – на паливно-енергетичний, металургійний, машинобудівний, легку, харчову промисловість. Великі комплексні галузі поділяються на підгалузі, наприклад, машинобудівний комплекс – на енергетичне, металургійне, транспортне, залізничне, хімічне та полімерне машинобудування, виробництво нафтогазового обладнання та інші підгалузі, всього їх 38.

Розвиток виробництва, поглиблення суспільного поділу праці, НТП зумовлюють виділення все нових галузей народного господарства. Якщо на початку 20-х, за статистикою, існувало приблизно 20 галузей, то в 30-х – понад 140 великих галузей і 500 окремих видів виробництва. В останні десятиліття XX ст. виникла електронна промисловість, виробництво комп’ютерної техніки, роботів. Складовою частиною промисловості є військово-промисловий комплекс (ВПК), який дістався Україні у спадок від військового комплексу СРСР. ВПК використовував найкваліфікованішу робочу силу, спеціалістів. Наслідком такого розвитку стала надмілітаризація країни, яка виснажувала економіку, позбавляла її фінансових, матеріальних, трудових ресурсів, необхідних для розширення виробництва товарів народного споживання, розвитку сфери послуг, поліпшення умов життя. Переважаючий розвиток галузей важкої промисловості, ВПК потребували максимального залучення до виробництва місцевих мінерально-сировинних ресурсів і використання їх для задоволення загальносоюзних потреб. Через це їхній видобуток постійно зростав. Екстенсивне і марнотратне використання цих ресурсів призвели до їх швидкого виснаження, до звуження природної бази для розвитку промисловості та інших галузей народного господарства. За короткий час зменшилися запаси нафти, газу, вугілля, лісу, інших ресурсів, видобуток і заготівля різко зменшилися, що спричинило в Україні дефіцит енергоносіїв, зробило її народне господарство залежним від Росії. Аналіз структури промисловості України у складі колишнього СРСР свідчить, що її індустріальний комплекс спеціалізувався на виробництві капітало-, матеріало-, енергомістких видах продукції. В загальному обсязі промислової продукції на групу «А» (виробництво засобів виробництва) у 1990 припадало 72%, а на групу «Б» (виробництво предметів споживання) – 28%. У групі «А» переважала продукція ВПК. Ситуація ускладнювалася тим, що підприємства ВПК були повністю виведені з республіканського підпорядкування й управлялися з центру. Для потреб ВПК працювали інші галузі народного господарства, зокрема нафтопереробна, хімічна, машинобудівна. Таким чином, незалежна Україна успадкувала від колишнього СРСР деформований і неефективний промисловий комплекс. Тому потрібна його докорінна структурна перебудова на якісно новій матеріально-технічній базі. Водночас впродовж 90-х (до 1999) промислове виробництво в Україні скоротилося на 49%, що значною мірою було спричинено нераціональною зовнішньоекономічною політикою держави (яка призвела до значної втрати внутрішнього ринку) і невиваженою внутрішньою політикою, яка спричинила тотальне зубожіння переважної більшості населення. З 1999 промислове виробництво почало зростати (+4%), у 2000 – 12%. Міжнародне визнання мало українське кораблебудування, щороку на воду спускали 46 суден, наприкінці 90-х – лише 10-13; розкрадено майже 300 кораблів Чорноморського пароплавства, внаслідок чого Україна значною мірою втратила статус морської держави. Погіршилася впродовж 90-х XX ст. структура народного господарства. Так, якщо в 1991 частка базових галузей (металургія, енергетика, паливна та ін.) становила 21,6%, то в 1999 – до 60%. Водночас частка машинобудування та металообробки скоротилася з 30,7 до 13,2%, частка легкої промисловості – з 10,8 до 1,6%. Значно збільшилося фізичне та моральне зношування основних фондів у народному господарстві. Щоб зберегти й оновити виробничий апарат, обсяг капіталовкладень в Україні повинен становити 40-50 млрд. грн. щорічно. Розвиток промислового комплексу має бути спрямований на виробництво наукомістких, енерго- і матеріало-ощадних видів товарів (електроніки, електротехніки, комп’ютерної техніки, транспортних засобів, складної побутової техніки), розвиток легкої, харчової промисловості, галузей, які визначають НТП і забезпечують добробут населення. У структурі народного господарства країни важливе місце належить сільському господарству, в Україні воно є провідним. На АПК припадає 40% валового суспільного продукту і більше половини національного доходу. В самому АПК частка сільського господарства в 1990 перевищувала 50%. У сільському господарстві України панувала малоефективна колгоспно-радгоспна система господарювання (у 1990 – 8,6 тис. колгоспів і 2,6 тис. радгоспів і декілька мільйонів особистих підсобних господарств, що мали у своєму розпорядженні 33,4 млн. га землі). Для розвитку сільського господарства в Україні загалом сприятливі умови: достатньо висока землезабезпеченість, великі площі родючих чорноземних ґрунтів. Частка України в загальній площі ріллі Європи – 27%, а питома вага її населення в загальній кількості населення Європи понад 10%. За таких умов Україна могла виробляти сільськогосподарської продукції для задоволення потреб власного населення у продуктах за фізіологічними нормами харчування і мати достатні ресурси для експорту, але колгоспно-радгоспна система України неспроможна була вирішити продовольчу проблему через свою недостатню ефективність, централізований перерозподіл сільськогосподарської продукції з центру та інші чинники. Попри це, в Україні в 1990 було вирощено майже 50 млн. т зерна (приблизно 1 т на душу населення, що відповідало критеріям розвинутих країн світу), 80 кг м’яса на душу населення (у Франції цей показник становив 112 кг), 431 кг молока (у Франції – 488 кг) та інших сільськогосподарських продуктів. Впродовж 90-х XX ст. сільське господарство країни було значною мірою зруйноване і відкинуте на рівень 50-х. Наприкінці 2000 на базі 10,9 тис. недержавних сільськогосподарських підприємств було сформовано 14,5 тис. приватних та нових колективних структур. Серед колективних господарств – 3,4 тис. (24%) сільськогосподарських кооперативів, тис. (46%) – господарських товариств (закриті акціонерні товариства). Однак процес формування нових видів колективних підприємств перебуває на етапі становлення, що не могло не позначитися на їх ефективності Кількість приватних підприємств з орендними відносинами становила 2,9 тис. (20%) селянських (фермерських) господарств – 1,2 тис (8%) У 2000 вперше відбулося незначне економічне зростання головним чином за рахунок збільшення валового збору соняшника га картоплі завдяки сприятливим погодним умовам та розширенню посівних площ Водночас поголів’я великої рогатої худоби скоротилося на 13%, свиней – на 21%, птиці – на 2%, урожай цукрових буряків – на 6% Зменшення збитковості виробництва сільськогосподарських підприємств зумовлено зростанням цін в 2,3 рази. Через нераціональне реформування роздрібні ціни на хліб і хлібопродукти м’ясо і м ясні вироби зросли у в середньому вдвічі У грудні 2000 заборгованість із зарплати в сільському господарстві становила 1,7 млрд. грн.. (половина заборгованості зросла у 2000), на паї не отримали жодних виплат 750 тис власників 3 1996 по 2000 258 сіл залишилися без шкіл, 2,4 тис. – без дитячих дошкільних закладів, 2,1 тис – без клубів і будинків культури, було закрито 487 дільничних лікарень. Будівництво об’єктів соціально-культурного призначення порівняно з початком 1990 скоротилося більш як у 7 разів, житлове будівництво – вдвічі. Для виходу з кризи необхідна докорінна перебудова відносин власності в аграрному секторі, зміцнення матеріально-технічної бази сільського господарства. Цей процес – тривалий, і стратегічна його мета – формування реального власника, господаря землі, соціально-економічна розбудова села, розв’язання продовольчої проблеми, виведення аграрного сектора економіки України на світовий рівень розвитку.

Структурні ланки народного господарства – промисловість, будівництво, транспорт, зв’язок, торгівля, житлово-комунальне господарство, охорона здоров’я, освіта і наука та інші галузі сфери матеріального і нематеріального виробництва. Ступінь розвитку народного господарства, його ефективність характеризуються натуральними, вартісними, кількісними і якісними показниками. У розвинутих країнах світу такими показниками є високотехнологічні, наукомісткі виробництва – передусім комп’ютерна техніка, транспортні засоби, промислові роботи, інтегральні схеми, засоби зв’язку верстати з ЧПУ, високоякісна побутова електроніка, якісне житло. За цими показниками Україна на початку XXI ст. відстає від промислово розвинутих країн на 20-30 років, перебуваючи на індустріальній стадії розвитку. Але натуральні показники не можуть дати загальної характеристики народного господарства через їх велику кількість (десятки мільйонів). Тому в цьому випадку користуються показником сукупного суспільного продукту, валового внутрішнього продукту (ВВП), національного доходу загалом і в розрахунку на душу населення. Зіставлення цих показників різних країн дає уявлення про економічний потенціал держави. В розрахунку на одного жителя України в 1990 припадало в 3,5 рази менше ВВП, ніж у Франції і майже у 5 разів менше, ніж у США.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 2. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.