Печать

Класична політична економія

Класична політична економія – один із наукових напрямів світової економічної думки другої половини XVII – першої половини XIX ст. Засновники класичної політичної економії – англійський економіст В. Петті і французький учений П. Буагільбер. Розвитку набула у працях В. Франкліна, Ф. Кене, Р. Кантільйона, А. Тюрго, С. Сісмонді й особливо А. Сміта, Д. Рікардо. Як виразники інтересів насамперед класу капіталістів, що формувався в період розвитку простої кооперації і мануфактури в промисловості, представники класичної політичної економії гостро критикували паразитичне життя феодалів, погляди меркантилістів, які захищали інтереси передусім торговельного капіталу в період первісного нагромадження капіталу.

 

Економічні положення меркантилістів (про золото й срібло як основну форму багатства, а зовнішню торгівлю як їх джерело, про необхідність готової торгівлі з метою заборони вивезення грошей з країни і залучення їх з інших країн, обмеження імпорту, про необхідність надання привілеїв торговельним компаніям та ін.) гальмували розвиток виробництва. На відміну від меркантилістів, класики політичної економії предметом дослідження обрали не сферу обігу, а виробництво. Щоправда, сферою виробництва фізіократи (Кене, Тюрго) вважали лише сільське господарство (промисловість, транспорт і торгівлю називали безплідними сферами), Петті – промислове виробництво, добувну промисловість. Багатство, на його думку, створюється у сфері матеріального виробництва, а розподіляється у сфері обігу. Тому він досліджував не лише торговельний, а й промисловий капітал, помилково стверджуючи, що вартість створює не всяка праця, а лише та, що витрачається на виробництво золота і срібла. Найпослідовніше цю проблему обґрунтували Сміт і Рікардо. Вони відносили до сфери виробництва всі галузі матеріального виробництва, крім сфери послуг (або сфери нематеріального виробництва). Оскільки вона в той час не була достатньо розвинута й неможливо було оцінити її значення для суспільного відтворення. Такий вибір об'єкта дослідження дав можливість класикам політичної економії вперше підійти до наукового визначення предмета цієї науки Петті називав політичну економію «політичною анатомією» або «політичною арифметикою», а її завданням вважав дослідження сутності таких економічних явищ, як капітал, торгівля, рента, відсоток, вартість товарів та їх ціни тощо. Він дійшов висновку, що ці явища підпорядковуються певним законам – «законам природи».

В «Економічній таблиці» Кене так само стверджував, що сукупність життя підпорядковується певним законам, які він ототожнював із законами природи. У визначенні Сміта предметом політичної економії є «природа причини багатства народів», а завдання науки, її мета – збагачення народу і держави. Ця наука також повинна сприяти створенню для держави або суспільства доходу, достатнього для задоволення суспільних потреб. На думку К Маркса, категорія «багатство народу» означає у Сміта капітал, а предметом його дослідження було виробництво матеріальних благ на мануфактурній стадії розвитку капіталізму в промисловості. Сміт намагався розкрити внутрішні зв'язки між економічними явищами а отже – глибинну структуру капіталістичного способу виробництва.

Найближче до наукового визначення предмета політичної економії підійшов Рікардо, вважаючи, що ця наука повинна вивчати закони, за якими здійснюється розподіл зростаючої маси продукції. Проте у своїй праці «Начала політичної економії та оподаткування» головним завданням цієї науки він вважав визначення законів, що управляють розподілом суспільного продукту, тобто не пов'язував розподіл з виробництвом через те, що форми розподілу багатства він розглядав як найповніший вияв факторів виробництва. Таким чином, у визначенні він ототожнив економічні відносини та їх закони лише з відносинами розподілу і властивими їм законами Рікардо, як і його попередники, не розглядав економічні закони з погляду принципу історизму, тобто не вбачав історичного характеру властивих суспільству законів, ототожнював їх із законами природи й розвитку людини. Однією з фундаментальних проблем політичної економії є проблема вартості та ціннності Петті, з одного боку, визначає вартість товару через мінову вартість, а її – через грошову форму вартості (іноді тим, що витрачено на добування срібла), а з іншого – через витрати на виробництво товарів. У науковий обіг він запровадив категорії «природної» і «політичної» ціни, під якими розумів витрати на виробництво товарів. Відмінність політичної ціни від природної в тому, що в першій виражається вплив на виробництво товарів несприятливих політичних умов, що вона є різновидом природної ціни. Водночас він некоректно називає джерелом вартості природу і землю, а також те, що вона визначається заробітною платою. Такою ж суперечливістю позначена й теорія вартості Сміта. Заслугою Сміта є насамперед розмежування споживчої вартості й вартості, дійсної і номінальної ціни товару. Дійсна ціна – це вартість товарів, а праця – мірило мінової вартості всіх товарів. Грошова ціна – це кількість чистого золота або срібла, за яку їх продають. Джерелом вартості він називав працю Сміт впритул підійшов до розуміння того, що вартість створюється суспільною працею в будь-якій сфері матеріального виробництва, але мірилом праці вважав мінову її вартість – заробітну плату, а вартість товарів визначав як суму прибутку, земельної ренти і заробітної плати, тобто як кількість праці, яку можна купити за цей товар, чи отримати його. Тому Сміт ототожнював усю вартість товарів (c+v+m) з новоствореною вартістю (v+m), ігнорував перенесену працею вартість засобів виробництва (c), яка й розпадається на ці та інші види доходів (наприклад, відсоток) і на цій підставі зробив висновок, що закон вартості втрачає свою силу за капіталістичного способу виробництва, оскільки обмін капіталу на працю не є еквівалентним. Таким чином, Сміт ототожнював працю з робочою силою (не знав останньої категорії) і протиставляв працю капіталу. Закон вартості, на його думку, діяв лише за простого товарного виробництва, а з переходом до капіталізму товари продаються за «природними цінами», регулюються природними нормами заробітної плати, прибутку і ренти. Під природною ціною учений, імовірно, розумів ціну виробництва, але, не з'ясувавши, що ця категорія є модифікованою формою вартості, що закон вартості при цьому конкретизується в дії закону ціни виробництва, він ігнорував сам закон вартості. Така помилка дістала в науці назву «догми Сміта», що зумовлювало ототожнення вартості всього суспільного продукту з національним доходом.

Ґрунтовніші наукові висновки щодо сутності товару, величини його вартості отримав Рікардо. Він впритул наблизився до розуміння двоїстого характеру праці, до зведення товару до праці в її двоїстій формі. На відміну від Сміта, Рікардо вважав працю єдиним джерелом вартості не тільки за простого товарного, а й за капіталістичного виробництва. Водночас він більше змішував конкретну й абстрактну працю, ніж розмежовував їх, що давало ґрунт для ототожнення споживчої вартості й вартості багатьма наступними економістами. У теорії вартості Рікардо вперше виокремлює три основні фактори субстанції вартості працю, корисність (споживчу вартість) і рідкісність. Перші два відіграють вартісноутворюючу роль для більшості відтворюваних товарів, третій – для незначної групи невідтворюваних товарів (рідкісні книги, шедеври мистецтва тощо). Водночас Рікардо критикував концепцію Ж.-Б. Сея про корисність товарів як регулятор вартості. Корисність, на його думку, є основою вартості товару, але ступінь корисності не може бути мірою вартості, оскільки товар, що виробляється важче, завжди дорожчий за товар що виробляється легше. Корисність товару не може бути мірою вартості й тому, що двоє людей від користування тим самим предметом можуть отримати різне задоволення. У теорії вартості Рікардо заслуговує на увагу його думка про роль рідкісності в процесі визначення вартості товарів. Товари, які мають корисність черпають свою мінову вартість із двох джерел своєї рідкісності та кількості праці, необхідної для їх виробництва. Вартість відтворюваних товарів (яких переважна більшість) визначається працею, а невідтворюваних – лише рідкісністю. Закономірністю в утворенні вартості невідтворюваних товарів він вважав зростання вартості товарів внаслідок їх рідкісностіс Водночас непослідовними є погляди Рікардо на залежність вартості невідтворюваних товарів тільки від рідкісності, бо на їх виготовлення було також затрачено працю, причому надзвичайно складнус Крім того, він ототожнює в такому разі вартість і ціну, оскільки рідкісність товарів значно більше впливає на ціну, ніж на вартістьс Говорити про вартість рідкісних товарів можна лише умовно, через те що на їх виробництво витрачається не суспільне необхідна, а індивідуальна праця. Загалом Рікардо, за словами Мс Тугана-Барановського, є творцем відносної трудової вартості, тобто вартості, в основі якої – кілька вартісноутворюючих факторів. Крім того, він виявив відмінність між працею як субстанцією вартості і працею як внутрішньою мірою вартості.

Класична політична економія не змогла дати якісної характеристики вартості як економічного відношення між товаровиробниками, розкрити історичний характер вартісних відносин, довести, що основою вартості є абстрактна праця. Суперечливими були позиції класичної політичної економії й щодо питань продуктивності праці, додаткової вартості та заробітної плати Петті відносив до продуктивної праці, яка створює речове багатство країни, звідси продуктивна частина населення – це особи, які створюють матеріальні предмети або цінні для суспільства речі, а непродуктивна – частина суспільства, яка не працює, а лише розважається. Непродуктивною, на думку Петті, є праця торговців. За такого підходу критерієм продуктивності виступає речовий характер споживчої вартості, споживча вартість загалом, а не її окремі властивості. Водночас Петті називав продуктивною працю, яка збільшує кількість золота і срібла в країні, тому відносив до неї працю купців, моряків, солдатів, що зближувало його позицію з поглядами меркантилістів. За Кене, продуктивний клас – фермери, непродуктивний – особи, зайняті промисловим виробництвом, які не виробляють і не привласнюють чистого продукту. Він виділяв також клас власників. Хоча клас фермерів і створює все багатство суспільства, але не отримує жодних доходів, а земельні власники, нічого не створюючи, привласнюють увесь дохід суспільства Кене помилково вважав, що приріст речовини природи (споживчих вартостей) відбувається лише в сільському господарстві, а не в промисловості. У методологічному аспекті ця помилка спричинена ототожненням вартості товарів з однією з властивостей споживчої вартості Сміт характеризував продуктивну працю як таку, що обмінюється на капітал, тобто створює капітал, є джерелом прибутку за капіталізму (наприклад, праця робітника мануфактури, який збільшує вартість матеріалів, що він переробляє, на величину вартості на своє утримання і на прибуток для власника підприємства). До непродуктивної Сміт відносив працю, що обмінюється на дохід (наприклад, праця слуги). Така характеристика щодо соціально-економічної форми доповнюється у нього критерієм щодо речового змісту суспільного способу виробництва, тобто продуктивною є праця, яка створює споживчу вартість, що задовольняє особисті або виробничі потреби. Крім того, продуктивною Сміт вважав працю, яка уречевлюється в речовій формі товару (окремому предметі), що існує і після закінчення праці. Такої властивості не має праця слуги. Критерієм продуктивної праці тут є одна з властивостей споживчої вартості, тобто одна з рис конкретної праці Рікардо, як і Сміт, не з'ясовує відмінності між працею як необхідною умовою виробництва (тобто між конкретною працею) і працею в її особливій історичній соціально-економічній формі (абстрактною працею, що створює вартість). Він не дає якісної характеристики абстрактної праці, обмежується лише кількісними характеристиками вартості, тобто її величиною. Розглядаючи проблему заробітної плати, Петті розумів, що робітник не отримує всієї величини створеної ним вартості, оскільки заробітна плата забезпечує лише його існування. Цю різницю вчений називав рентою (а не додатковою вартістю) і вказував на обернено пропорційну залежність між цими величинами. Отже, рента охоплює весь прибуток і весь надлишок над витратами виробництва, хоча насправді вона є лише однією з конкретних форм додаткової вартості. Фізіократ Тюрго зазначав, що робітники живуть за рахунок продажу своєї праці, а їхня заробітна плата через конкуренцію серед робітників встановлюється на мінімальному рівні. Водночас капіталісти, не працюючи, отримують прибуток, величина якого дорівнює ренті з тієї кількості землі, яку можна купити за цей товар Сміт також вважав, що робітник продає капіталістові свою працю, а заробітна плата є її ціною. Заробітна плата дорівнює мінімуму засобів до існування робітників. Вартість, яку робітники додають до вартості матеріалів, розпадається, на його думку, на дві частини. Одна використовується на оплату праці, друга – на виплату підприємцям прибутку на їх капітал, який вони авансували на придбання матеріалів і заробітну плату. Отже, Сміт, з одного боку, розглядає прибуток як наслідок привласнення капіталістами частини вартості, створеної робітниками, що перевищує ціну праці – заробітну плату. До різних форм прибутку він відносив промисловий прибуток, земельну ренту, відсоток, торговельний прибуток, а промисловий прибуток розглядав як основну форму додаткової вартості. З іншого боку – прибуток, за Смітом, є частиною витрат виробництва, його джерело – капітал, який він ототожнював із засобами виробництва. Рікардо вперше з'ясував питання про перенесення вартості знарядь праці на виготовлений продукт, показав, що знаряддя праці не створюють нової вартості, не є джерелом промислового прибутку, тобто заперечив концепцію продуктивності капіталу. Не створює ренти й земля, її створюють сільськогосподарські наймані працівники. Водночас він не до кінця усвідомив, що вартість товару складається з перенесеної та новоствореної вартостей Рікардо, як і Сміт, вважав, що весь суспільний продукт розпадається на доходи. Він правильно розглядав прибуток як частину вартості товару, за винятком заробітної плати робітників, тобто як чужу неоплачену працю. Але водночас змішував прибуток з додатковою вартістю, а отже, й закони виробництва і привласнення додаткової вартості з законами прибутку, не розкрив прибуток з погляду закону вартості. Об'єктом купівлі-продажу Рікардо називав не робочу силу, а працю, оскільки, не обґрунтувавши категорію «робоча сила», ототожнював її з працею, тобто з її функцією. Причиною цього було й те, що капітал він розглядав не як певне економічне відношення, а як нагромадження праці, як річ у процесі праці. Вартість праці Рікардо визначав робочим часом, необхідним для виготовлення засобів до існування робітників. При цьому він виділяв природну і ринкову ціну праці. Вартість праці, або її природна ціна, під впливом попиту і пропозиції на певний товар встановлюється на рівні суми життєвих засобів, необхідних для утримання робітників і членів їх сімей. Ринкова ціна праці, на його думку, коливається навколо природної ціни праці під впливом збільшення або зменшення кількості робочого населення. Зростання кількості робітників призводить до перевищення пропозиції праці над попитом, виникнення безробіття і зниження ринкової ціни праці нижче від природної, а отже, й нижче від суми засобів, необхідних для існування робітників, а спричинені цим хвороби і передчасна смерть робітників скорочують їх кількість, що, у свою чергу, зумовлює зростання попиту на працю і підвищення ринкової ціни праці до природної. Цими недоліками (і насамперед ототожненням прибутку й додаткової вартості) пояснюється неконкретність трактування Рікардо величини прибутку лише пропорційно кількості зайнятих найманих робітників або величині капіталу, витраченого капіталістом на купівлю робочої сили. Насправді капіталісти отримували на весь рівновеликий капітал рівновеликий прибуток Рікардо і щодо цього питання висловлював суперечливі думки вважав, що в одних галузях з великими витратами капіталу (наприклад, водний транспорт) сума прибутку дорівнює величині всього капіталу, в інших – лише кількості застосованої праці. Він ототожнював результати виробництва додаткової вартості з результатами її розподілу між капіталістами через механізм міжгалузевої конкуренції. Якщо виходити лише з результатів виробництва, то величина додаткової вартості пропорційна кількості зайнятих найманих робітників або величині капіталу, витраченого на їх робочу силу. Така ситуація може скластися в галузі або на підприємстві, не втягнутих у механізм міжгалузевої конкуренції. Якщо враховувати результати розподілу додаткової вартості, то капіталіст на рівновеликий капітал привласнюють рівновеликий прибуток Рікардо дав науковий аналіз диференціальної ренти з погляду трудової теорії вартості, стверджував, що із зростанням попиту на сільськогосподарську продукцію ціни на неї визначатимуться гіршими умовами виробництва. Водночас заперечував абсолютну земельну ренту класична політична економія, зокрема Петті, в основному дали правильне визначення ціни землі (зводив її до певної кількості земельних рент, тобто до капіталізованої земельної ренти). У працях представників цієї школи (насамперед Кене, Сміта, Рікардо) з'ясовано важливі аспекти теорії капіталістичного відтворення. В «Економічній таблиці» Кене методологічно правильно застосував наукові абстракції (щоправда, до сільського господарства), показав співвідношення виробництва й обігу, зробив спробу поділити суспільний продукт за натурально-речовою формою і вартістю, правильно застосував поділ на основний і оборотний капітал. Сміт поширив цей поділ на все матеріальне виробництво, зробив спробу розмежувати валовий суспільний продукт і національний доход (остаточно вирішити цю проблему йому завадило те, що в структурі вартості товару він не враховував вартості, перенесеної із засобів виробництва). Рікардо проаналізував економічні суперечності основних класів капіталістичного суспільства (зокрема, з'ясував обернено пропорційну залежність заробітної плати і прибутку), зробив спробу розкрити внутрішні закони економічної системи капіталізму. Теорії Сміта і Рікардо мали помітний вплив на розвиток світової економічної думки.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.